Біда прийшла несподівано. Спочатку були поодинокі хворі, на що мало хто звертав увагу. Потім перші померлі. Міцні, молоді … Це викликало страх. Втрачені цілі сім’ї.
Дехто з них був з Авророю від самого початку. Лихоманка, кашель … це лише найперші симптоми. Далі людина задихалася і помирала.
Дівчина здогадувалась, що вірус попав у селище свідомо, з чиєїсь волі. Першим померлим був саме вкушений лисицею чоловік, якого начебто на знак примирення відпустили високі.
Аврора розвела плем’я по різних групах. Заражених миттєво ізолювали, але це мало чим допомагало. Їх було аж надто багато.
Аврора не стрималась, щоб не відвідати високих. Вождь спочатку явно вдавав, що нічого не знає. Але не відчуваючи загрози, заговори нахабно та відверто. Адже, як і усі не надто розумні люди, вірив у свій неабиякий розум. Його відповіді відверто вражали … своєю звичайністю чи очікуваністю для людини з майбутнього.
- Я зробив, що мусив зробити. Звірини стало менше. Вірус її нищить. Мої воїни потребують їжі. Ви стаєте загрозою, проти якої ми безсилі. Я вчинив, як добрий вождь.
Як це все нагадувало розлогі бесіди псевдо - науковців про парки лише для обраних чи за високу плату, медицину для забезпечених. Що робити, перенаселення! … Як наслідок, легалізація наркотиків, таких шкідливих для підлітків гральних автоматів, довгі кордони за візами у багаті країни та небезпечні втечі через море в Європу для біженців – африканців. А потім табори … Як це все було знайомо? Невже потрібно було здолати людині 50 000 років, щоб опинитись там само?!
Аврора починала здогадуватись про справжню причину своєї подорожі саме сюди. Ось ця розмова і була такою причиною. Це вже був не дитячий розум примітивного нащадка. На Аврору дивилися очі такого собі початкуючого філософа і якщо хочете патріота з гаслом «Village first” ….
Але вона знала, що сказати.
- Дивіться туди за горизонт …. Чи є там такі ж люди?
- Я цього не знаю.
- І подивіться в той бік за горизонт? Чи є там дичина у лісах, плоди на деревах, вода у річках … ?
- Я цього не знаю.
- А чому ж ви боїтеся дізнатися? Чому ви боїтеся туди піти?
- Бо наші предки жили тут, жили так, як живемо ми. Вони заповіли нам, щоб ми жили так само.
- Але ж життя "так само" стало неможливим. Для виживання потрібні нові землі, нові знаряддя, нове знання. Що ви зробили з тим, хто ходив у далекі ліси?
- Я наказав його убити. Він сіяв неспокій у племені.
- А може він приніс вам надію?
- Наша розмова даремна. Ми почекаємо, поки ви усі помрете, а потім спалимо залишки вашого селища.
- Це вам нічого не дасть. Всі, хто зайде у селище, заразяться.
Слова Аврори нарешті зацікавили вождя. У нього на обличчі з’явилися перші ознаки неспокою.
- То що нам робити, жінко, що чомусь знає більше, ніж можливо.
- Всім, хто здоровий, потрібно покинути ці місця. Вчитись обробляти землю, лікувати, будувати. Лише тоді майбутнє не вимагає знищення собі подібних. Лише знання робить людину сильнішою. Знання робить її життя безпечним. І серцевиною цього знання є повага до інших, усвідомлення необхідності піклуватися, захищати, створювати нове. Це робить нас людьми. Це робить нас по справжньому сильними.
Старий мовчав. Аврорі не було що додати. Цей діалог міг з таким самим успіхом відбутися і у 2020 – у, і у 2030 – у …. Що ж ми за дивні істоти такі?!
…
Потрібно було увійти в заражене селище.
Зар та Шана чекали на горі. Вони побоялись спускатись та й Аврора не дозволила б їм зробити таку відверту дурницю. На жаль, і у них з’явилися перші ознаки хвороби. Після повернення обоє одразу ж упали на землю біля вогнища.
Раптом Аврора здогадалась. У неї з’явилась навіть якась вдячність далекому 3020 – у року.
Аврора згадала про свою здатність.
«Авроро, тобі не потрібна нічия допомога».
«Ти сама здатна вилікувати цих людей".
«Ти ж пам’ятаєш, що ти сама пишеш свою програму. А отже і програму своїх мікрочастинок. Тобі залишилось запрограмувати їх на знищення клітин вірусу».
Аврора повернулась у селище через кілька годин. Вона підходила до кожного і, не питаючи, робила розріз на його руці. Кілька крапель її несподівано для усіх крові синюватого відтінку дуже швидко робили свою справу, розлітаючись по хворому тілу.
На жаль, у цей спосіб вона убивала андроїда. Тіло Аврори поступово набувало сірого відтінку, все більше схожого на метал. Але на її обличчі був вираз спокою.
Вона зробила те, що повинна. У неї виникло задоволення своїм ж вчинком, своєю життєвою роллю.
Плем’я зібралось навколо свого лідера. Це були люди. Їх невід’ємною рисою віднедавна стали турбота, повага, знання. Допомагаючи один одному, вони позбувались своїх донедавна тваринних рис. Тіла випрямились. Вона навіть здивувалася, наскільки зовні вони змінилися. Великі очі … Всюди навколо були великі очі … Щось знайоме було у тих очах ...
…………………….
Плем’я високих вирушило за обрій. Вождь заборонив спускатись у селище. Коли високі проходили повз колишнє поселення низьколобих, вождь зупинився біля свіжої могили на краю. Він бачив, кого там поховали. Старий зняв з голови корону і поклав на свіжу землю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894176
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.11.2020
автор: Дружня рука