Дощ – то стихія води, ліс крапель,
Що росте догори ногами, як росли
Корені потопу всесвітнього
У землю нащадків Каїна.
А ми ховаємось від світу води
Під дахом маленького дому,
Який ми завжди носимо із собою.
Дім-парасолька:
Світ зачинений для сторонніх.
Тут ми даруємо поцілунки –
Одне одному –
Як дарували сонячні промені
Сонячні квіти кульбаби.
А нині осінь нечемна –
І ми блукаємо у місті дощу:
Вдвох під одним вітрилом:
Чи то парасольки. Чи то корабля –
Каравели дощавого жовтня:
Золотого моря осіннього.
Ми живемо під парасолькою,
Ми кажемо дощу поцілунками:
«Сонце існує!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893051
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.10.2020
автор: Емілія Вега