[color="#ff0000"][b]Картинка ІХ. СТЕЖКАМИ СТАРОГО ДОБРОМИЛЯ
[/b][/color]
Почну я цей розділ незвично – з біографічних фрагментів у різні періоди та віхи життя. От, скажімо, зі спогадів школярки Ірини Вовк, що майже кожне літо змушена була перебувати у двох, а подекуди навіть і трьох, «змінах» (тривалістю в місяць) так званих «піонерських таборів». Це була школа виживання, змужніння, спілкування, а поруч із тим – розвитку вуличного пісенного мистецтва, а також пам’ятних щоденників із записами всього, що мені було особливо дороге у часі мого «отроцтва». Так з’явилися знання різних табірних пісень, частівок для піонерських капусників, а також і тексти віршів, акцентую – не зі шкільної програми. В мою поетичну скарбничку тоді вперше потрапили вірші Блока, Єсеніна та Миколи Заболоцького. Особливо мені припав до душі вірш Миколи Заболоцького «Некрасивая девченка». Я вміла його читати з таким почуттям, що будучи студенткою філологічного факультету українського відділення, залюбки декламувала його неодноразово на неформальних концертах в літньо-осінній період, коли студенти Львівського університету допомагали селянам упоратися зі збором урожаю хмелю. Пригадую, як чекаючи рейсового автобуса, мешканці містечка Броди на Львівщині сповіщали одне одному: «Це люди чекають на автобус, а це… студенти приїхали на практику».
Так от, щось у тому вірші нагадувало мені… мене, малолітню. Дозволю собі процитувати цей вірш Миколи Заболоцького без скорочень мовою оригіналу (хто зна', може настане день, коли я доросту до власного поетичного перекладу цієї високої поезії):
[i][b]«Николай Заболоцкий. НЕКРАСИВАЯ ДЕВОЧКА[/b]
Среди других играющих детей
Она напоминает лягушонка.
Заправлена в трусы худая рубашонка,
Колечки рыжеватые кудрей
Рассыпаны, рот длинен, зубки кривы,
Черты лица остры и некрасивы.
Двум мальчуганам, сверстникам её,
Отцы купили по велосипеду.
Сегодня мальчики, не торопясь к обеду,
Гоняют по двору, забывши про неё,
Она ж за ними бегает по следу.
Чужая радость так же, как своя,
Томит её и вон из сердца рвётся,
И девочка ликует и смеётся,
Охваченная счастьем бытия.
Ни тени зависти, ни умысла худого
Ещё не знает это существо.
Ей всё на свете так безмерно ново,
Так живо всё, что для иных мертво!
И не хочу я думать, наблюдая,
Что будет день, когда она, рыдая,
Увидит с ужасом, что посреди подруг
Она всего лишь бедная дурнушка!
Мне верить хочется, что сердце не игрушка,
Сломать его едва ли можно вдруг!
Мне верить хочется, что чистый этот пламень,
Который в глубине её горит,
Всю боль свою один переболит
И перетопит самый тяжкий камень!
И пусть черты её нехороши
И нечем ей прельстить воображенье,-
Младенческая грация души
Уже сквозит в любом её движенье.
А если это так, то что есть красота
И почему её обожествляют люди?
Сосуд она, в котором пустота,
Или огонь, мерцающий в сосуде?»
[/i]
Не знаю чому, але у вірші Заболоцького змальовані такі ситуації, наче їх героїнею була мала Ірочка Вовк періоду, коли мама Ліда приїхала з нею на відпочинок-профілактику в протитуберкульозний санаторій, що знаходився на окраїнах стародавнього містечка Добромиль. Ірочку в санаторій не допустили, тому мама Ліда змушена була шукати для неї житло у місцевій сім’ї добромильчан, де у молодого подружжя було двоє діточок – хлопчики-дошкільнята, але Ірочка була молодша за них обидвох.
Для Ірочки все було незвичним – і факт, що вона знаходиться в чужих людей, а мама Ліда то приходить, то відходить надовго – засмучував її і вона ставала непомітною, неговіркою, тихою дівчинкою-невидимкою. Хлопчики-брати як справжні господарі у себе в хаті ніякого пригнічення не відчували, вони зверхньо дивилися на дівчинку і шепотілися між собою, гасали по невеликому подвір’ю на дитячих велосипедах, а Ірочка здивовано і розгублено (але точно без заздрості) дивилася їм услід. Заздрість прийшла дещо пізніше, коли одного ранку в неділю їхні батьки побували на місцевому ярмарку і купили обом «автомати, що стріляють», а Ірочці принесли невеличку ляльку. Ірочка вперше відчула лоскотання пекучого жалю під грудьми – не хотіла вона бавитися лялькою, їй хотілося тримати в руках автомат, що тарахкотів і світився червоним світлом. І вона по-черзі випрошувала то одного, то другого хлопчика потримати автомат у руках хоч кілька хвилин – хлопчики неохоче погоджувалися, бо на них з ґанку здивовано дивилися їхні батьки. Нарешті, тато не витримав і кинув репліку: «Якби я знав, що то хлопчик в спідниці – я б купив автомати усім трьом».
Минали дні, минав тиждень за тижнем – і Ірочка поволі звикала до нових добромильських краєвидів, до непоказного подвір’я на окраїні старого міста, двох хлопчиків і привітних дорослих добромильчан, що прихистили її. Вона вже не боялася самоти без мами Ліди, личина «невидимки» розтанула сама собою. До Ірочки повернулися її любов до природи, цікавість, схильність до фантазій і забав. Між іншим, дівчинку годували тими ж стравами, що і двох хлопчиків. Особливо їй сподобалося їсти на дворі, в перерві між забавами, скибку сірого (або «бородинського») хліба з маслом, щедро посипаного цукром.
Період добромильських вражень тривав недовго і закінчився через місяць, коли Ірочка з мамою Лідою повернулися назад, у рідний Львів, у хатку на Поліграфічній,15. І все б нічого, якби через пів століття не трапилася одна сумна подія, яка нагадала Ірочці про давніх знайомих. Вже літня Ірина, будучи членом Національної Спілки письменників України, опинилася за поминальним столом (прощалися з перекладачем із перської мови добромильчанином Романом Гамадою) поруч із родичкою померлого, що жила в Добромилі, у старій частині містечка. Розговорившись, Ірина розповіла, що мешкала колись у добромильській сім’ї, де бігало двоє хлопчиків – один менший другого. І як трапляється у таких випадках, за законом дивного збігу обставин, виявилося, що ця жінка знає сім’ю, про яку йдеться в оповіді. На запитання Ірини «то як їм живеться, чи всі живі-здорові?», жінка кинула репліку: «Уже одного нема». Більше Ірина ні про що не питала у сусідки по столу. Коли поминання завершилось, жінка підійшла до Ірини, обійняла її за плечі і промовила «Всього Вам доброго, щасти Вам». У Ірочки стояв ком в горлі.
А ще у житті дорослої Ірини, себто авторки цих рядків, були літературно-мистецькі події, пов’язані з містечком Добромиль, котрий має давню історію і цікавий тим, що на окраїні Добромиля, оточений густим «чорним» лісом, розташований Добромильський монастир святого Онуфрія отців Василіан, де відбував свій монаший новіціат майбутній Митрополит – Роман-Андрей Шептицький.
У 2015 році з нагоди 150-ліття Митрополита мені поталанило написати сценарій камерного театрального дійства «У прихистку Божої ласки: Мати і Син», де згадується про цей період у житті молодого Романа Шептицького, котрий вирішив присвятити своє життя служінню Божому Престолу. У цій виставі мені довелось зіграти його матір, графиню Софію Шептицьку, з роду Фредрів. Виставу ми грали багато разів і об’їздили з нею всі місця, пов’язані з іменами родини Фредрів-Шептицьких. Побували ми і в Добромилі, і в Добромильському Василіанському монастирі. З ранку до обіда ходили місцевістю, вдихали свіжий дух неторканої природи – пташині переспіви, стукіт дятла і з’яву довірливих місцевих білок, споглядали старі монастирські мури, побували у скромній келії новіціата Романа-Андрея Шептицького. Відбули співану Службу Божу у церкві при Добромильському монастирі, а потім пообідали в монастирській Трапезній дуже смачно і ситно, завдяки церковній громаді та монашим послушникам. Ці враження так глибоко пронизали свідомість, що стоячи в Добромильському будинку культури перед початком вистави серце стугоніло вдвічі сильніше та швидше від відповідальності і вдячності, і ще… майже фізичним відчуттям присутності з-поміж живих людей духовних світочів нашої Української Історії. У театральному дійстві, що будується на діалозі Матері та Сина, є слова,звернені до добромильських краєвидів:
[i][b]Голос Сина[/b]: – "Мамо, Добромиль – новіціят зреформованих Василіян"!..
[b]Голос Графині[/b]: « … і довго дивився, поки видно було вежу монастиря, що виринала з-під верховіття гори, опоясана чорним лісом... Чи в тій хвилині він думав про нашу прогулянку? Хіба радніше – як леліяну мрію – вітав і пращав вежу в лісі».
[b] Голос Сина[/b]: – «…Моя Дорога Мамо! Ось я вже в Добромилі й чуюся таким щасливим, таким спокійним, про що я ані не мріяв… Всі клопоти цего світу зникли для мене; тепер я бачу тільки Господа Бога й шлях, який провадить мене до Нього».[/i]
Підсумовуючи фрагменти спогадів, що виринають хаотично з підсвідомості, можу сказати таке: «ніщо в нашому житті не є випадкове», себто «ніщо не заростає межи людьми». Всі події зав’язані такими тонкими «духовними» нитками з минулого-крізь теперішнє -у майбутнє, що збагнути і осмислити їх вдається не відразу, а лише набувши певного життєвого досвіду, досвіду гірких непоправних втрат і розчарувань, досвіду «подорослішання»:
[color="#ff0000"] [b] "Мить, коли розпускаються пупляхи..."
[/b][/color]
Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.
Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.
Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.
Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...
Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)
Хто його знає, чому саме ця чи інша подія трапляється з нами у тому чи іншому місці, в оточенні тих чи інших людей? Розв’язка може наступити нескоро і відповідь може забаритися на невизначений термін – продовж усього нашого життя. Вона може не вдовольнити нас, якщо ми не готові її прийняти. Зрештою, наша недосконалість – це забороло від якихось особливих потрясінь, до яких наше земне людське єство ще не пристосувалося. Скажімо, чому наступає день, коли звичний для тебе світ рушиться, наче Небо на Землю паде, наче ота 500-літня липа Замойських з неймовірним гуркотом падає на подвір’ї Поліграфічної, 15. І що найгірше, наступає день, коли і сама хатка на вулиці Поліграфічній,15 подає тобі розпачливі слова прощання. Але це ще не зараз, не сеї осінньої погідної днини, ще є час підготуватися до майбутніх доленосних змін.
[i]На фото: Добромиль - містечко у Старосамбірському районі на Львівщині
Територія Добромильського монастиря святого Онуфрія оо.Василіан і церкви при ньому[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892792
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.10.2020
автор: Сіроманка