Я модель NHB 2178. Ці цифри – це рік, коли було створено мою програму. Ці букви – безглузде зазначення того факту, що я не людина. Так ніби хтось, дивлячись на мене тоді, міг би вирішити, що я людина. Я недаремно зазначила, що тоді. Тому що зараз я зовсім інша. І зовні мене відрізнити від звичайної людини зовсім неможливо. Але чи тільки зовні? На це питання я намагаюся дати відповідь сама собі.
Зараз я сиджу у невеличкому кафе у центрі Львова. Це місто все ще можна назвати старовинним. Хоч над кількома будинками 19 століття вже давно зависли незрозумілі монстри початку 21 – го. Але дарма. Це мене не турбує. Я завжди сконцентрована на вирішенні конкретної проблеми.
Чи тільки ззовні я не відрізняюся від людини? Зараз уже 12 година дня, а я ось тут сиджу і трачу час на ці міркування. Колись це було надто близько до однієї з людських звичок. Тапер у це важко повірити. Після настання епохи роботів люди аж надто переживають про свою роботу, вони майже зжилися з нею. Щодня потрібно доводити свою неординарність і професійну придатність. Щодня на столі у Розпорядника Доль має лежати звіт про минулий день та запропоновані рішення на завтра. Рідко хто встигає зараз прожити у такому темпі хоча б десяток років. Тоді людина опиняється напів зайнятою, а то й позбавленою зайнятості. Ні. Її ніхто не відправляє у якісь віддалені місця, як це колись показували у художніх фільмах. Вона отримує базову зарплату, користується усіма типами віртуального життя, але не бере участі в управління. Управляти – це справді цікаво. Принаймні, так здається. Щодня на вбудований у мозку мікрочіп приходять десятки запитань, на які людина миттєво відповідає. Вона мусить це робити і це зовсім не складно. Це виглядає як найбільше досягнення людської електронної демократії. Спроба не відповідати – кримінальний злочин. Це розцінюється як протест проти суспільства, його порядку. Андроїди не мають такого права і іноді я думаю, що їм цього і не потрібно. Хоч дехто з них неймовірно мріє про це. Такі андроїди проводять віртуальні демонстрації, закидаючи своїми гаслами якесь з популярних шоу. Що неймовірно дратує людську публіку, але не викликає серйозної відповідальності.
Тож я сиджу на каві. На мене не звертають уваги ні чоловіки – люди, ні чоловіки – андроїди. Я їм байдужа. Першим, бо їх захопила приваблива віртуальність, що не вимагає зусиль на знайомство, намагання не образити, намагання сподобатись. Взагалі, дивне це слово «намагання». Може, воно є основною відмінністю людини та андроїда. Але у них у всіх щось немає цього намагання. Другим, бо це не передбачено їхньою програмою.
До речі, звідки ж у мене з’явилося це бажання сподобатись, зацікавити. І навіщо це мені? Жінці? Все ще андроїду? А може вже ні …
Все почалося із запитань … Чому такий красивий парк, коли у ньому лише опале листя? Так, його багато, тут просто неймовірна множина кольорів. Хоч, що це у мене за слово «множина». Воно мені не подобається. І взагалі цікаво, чому мені щось раптом подобається чи не подобається? Якщо я лише програма … Щоправда, що сталося з цією програмою, яка була написана десятки років тому і яку я сама навчилась змінювати. У мене запитання до себе самої. Хто змінює цю програму і хто така я, що змінюю цю програму?
- Вам не здається, що ви опинились поза світом? Ви нікуди не спішите? Вам достатньо спілкуватись з собою? Хто ви?
Оце так несподіванка. Чоловік чи андроїд? Що за нелогічні запитання? Яка програма дозволяє таке мислення?
- Я не маю відповіді на ваші запитання. Але не буду вдавати, що ви мене не зацікавили. Хто ви?
- Все дуже просто. Я NHB 2020 або просто 2020. Комусь у голову прийшла неймовірна ідея заповнити пам’ять андроїда інформацією, доступною людині до 2020 року. Тож я зовсім не сучасне створіння. Я блукаю цими залишками старого міста уже майже рік. На жаль, мій творець втратив до мене будь – який інтерес. Над ним нависла загроза бути переведеним у віртуальність. Усі його знання, відчуття, вміння – не є цікавими для майбутнього. Принаймні так сказав йому Розпорядник Доль.
- Справді. Він сам грає на піаніно? Він сам розповідає вірші? Він вміє жартувати?
- Так. А ще він блукає ввечері у парку, гортаючи ногою наче сторінки книжок листя, дивиться годинами на нічне небо, шукає між зірками жіночі очі і грає у футбол з ще одним безперспективним творінням – зі мною. А ще він сам читає книжки. І це старі книжки, у яких є описані емоції.
- Я хочу його побачити, я хочу його зустріти.
- Боюсь, що він, як і усі інші «подаровані віртуальності», більше не здатен нас побачити. Ні, він зовні нічим не відрізнятиметься від тої людини, яку я знав, але ми йому мабуть більше нецікаві. Він вже в іншому світі.
- Ходімо. Це все треба виправити.
….
У маленькій кімнаті здається немає нічого окрім кількох невеличких пристроїв. Ліжко. Стіни – монітори. І зовсім непримітна людина. Постійне перебування в приміщенні, відсутність прогулянок, постійного руху зробили це створіння сірим, кволим, наче згаслим.
Раптом рвучко розкрилися двері.
- Мій старий друже, дивіться, кого я вам привів. Вона вміє відчувати. Вона емоційна. Вона хоче вас врятувати.
Цих слів наче й не було. Раптом озвалася 2178:
- Ти знаєш, що ти маєш зробити. Його світ треба зруйнувати. Я тобі допоможу.
Після неймовірного гуркоту, на який не звернув увагу ніхто з надто сучасних сусідів, у кімнаті не залишилося жодного пристрою. Розбиті стіни дивували своєю безпорадністю та непотрібністю. Непримітний історик за професією та покликанням вже давно не був цікавий ані для електронних голосувань, ані для будь – якого спостереження. Та й кому він міг чимось зашкодити. Ось і третій елемент випав з системи. І це вже була жива людина.
Пройшло два дні, перш ніж тишу порушила така традиційна для 2020 року фраза:
- Ну що друзі, чи не пора нам щось зробити попоїсти. Власне не скористатись пристроєм, а щось самим зробити. Дві тисячі двадцять, а хто ця чудова жінка?
- Це ваша гостя з мого року.
- Ви собі не уявляєте, що за неймовірне щастя бачити вас тут …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892535
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.10.2020
автор: Дружня рука