Нема дощів, нема грибів…
І настрій теж сухий мов листя,
Всі жили висохли струмків
В старих дібровах із дитинства.
Немов надгробні плити-пні,
Без надписів і дат їх смерті,
В Карпатські встромлені хребти,
Вже не живі хоч і не мертві…
Роса ранкова ніби сльози,
Вкриває тихі полонини
І омиваючи покоси,
Зникає десь за дві години.
Дитинства дні, зелені хащі,
Струмки, чорниці, ліс в березах,
У часовій вже зникли пащі,
А ми шукаєм істин в тезах.
Словами мудрими знов хочем,
Прикрити нашу бездіяльність,
Майбутнє знищуєм, пророчим
Простої істини банальність.
А істина одна у всьому,
Це зберегти цей світ для внуків.
Аби не впав наш ліс у кому
Не піднімай на нього руки.
Не плюй в колодязь, бо ще пити
Нащадкам з нього доведеться,
Не можна лиш себе любити,
Бо рід, колись, наш обірветься.
Засохне дерево родини
І на обірваному роду,
Лиш кущ колючої шипшини
Гілки розкине у негоду.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892077
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.10.2020
автор: Ярослав Ланьо