лак. м'ятний колір. піца. миюче для посуду. файл Word. талончики в метрополітені. сумки. вагони. АТБ. кафедра на 7-му. СТЕПЛЕР ФАЙЛИ А4. каштанове волосся. гуп гуп гуп. ноги. замки і ключі. ДІТИ. дорослі. ганчірка для підлоги. коньяк. светри. золоті каблучки. валеріана і транквілар. голос і голос і ГОЛОС.
*
голос каже: я мушу поїхати.
голос кричить: ТУТ УСЕ ОСТОЧОРТІЛО, ТРЕБА ЇХАТИ, ДОКИ НЕ ПІЗНО
голос вищить: ЩОБ ТЕБЕ ДО БІСА Я ЗРОБЛЮ ТЕБЕ САМОГУБЦЕЮ ЯКЩО ТИ ЗАРАЗ ЖЕ НЕ ПОЇДЕШ АР Ю ІНСЕЙН???
*
і що ж я? я лишаюсь дописувати перекладацьку практику. випрасовую костюм на асистентську. запхаю під шафу свій багатостраждальний рюкзак.
і, хм, в принципі ніхто нічого не помічає. усе так же я вечорами вислуховую від пані Яри про "нашу срану країну", все так же купую фігню, лягаю о 4-й, колекціоную дедлайни і соромливо виношу вранці спорожнілий сидр. точнісінько так же площа Радянська полегшено зітхає, зачувши наш із паном Ігорем гамір, що слід скоріше класифікувати як дзявкіт собак скажених. якби ми потрапили в Єрусалим, то й там погризлись би біля самого святого храму, будьте певні. але ми не про це.
*
усе оманливо гладко, як гладь озера (якого - придумайте самі, мені лінь зараз із картою довбатися). оманливо стабільно, як єменська економіка (от спробуйте мене перевірте). оманливо спокійно, як пілот у літаку, що от-от вріжеться в скелі (вибач мене, створений мною пілоте! обіцяю, ти останньої миті не вріжешся, і все буде ок). словом - нервовий сміх, сміх, СМІХХХХХХХХХ. і багато матів. так, ось одна з ключових відмінностей: у мені завелися невиліковні мати. інколи втішаю себе, що я Єсєномаяковський і віршую поему "про бл*дєй" прямо на ходу; часом мені прояснюється, що я схожа на чоботаря - та від того лаюсь ще більше. передовсім мене цьому навчив пан Ігор у волохаті бакалаврські роки. тоді я була ще досить незіпсованою, щоб червоніти при найбільш нецензурних висловах. тепер же я й оком не змигнувши повторю ці вислови тисячу разів, якщо знадобиться. думаєте, мені від того веселіше?
- ні, але вони так шикарно описують внутрішній стан.
***
срана срань, Харків таке велике місто, і навіть нікому зайти до мене на практику.
***
бабуся відмовилася написати мені листа. а я так хотіла зберегти її думки і почерк на папері. адже листа від дідуся я вже ніколи не отримаю.
***
абсурд. після 5 років дружби виявилося, що ми з Ярою зовсім різні. і знаєте, коли виявилося? коли вона відмовилася пити зі мною мартіні на Дні Н. бухло розділяє людей? сране бухло. річ не тільки в бухлі.
*****
просто немає з ким подегустувати бордо, покричати поезію на площі, зірватися з місця й полетіти в ніч в одному синьому плащі (це як у Блока, тільки вдвох). сидіти в барах і говорити про вічне, їхати в плацкарті й пробувати збочення на брудершафт - із чистої такої людської цікавості. бракує живого людського ентузіазму, живого натхнення, та Боже, ЖИВОЇ ЛЮДИНИ БРАКУЄ. яка б не поцуралася змішувати високе з низьким - і все одно б не забруднилася ні на йоту. така людина поїде зі мною в подорож моєї мрії, і хостели задвигтять від феєрії, і гори розступляться перед нашим наметом, і будуть слухати Маркеса в оригіналі. так буде, тільки...
...тільки це буде не Яра. і я помилялась. і більше кандидатів немає.
*
самотність - це те, що змушує людину поводитися, мов дикий звір. і, мов дикий звір, втікати у дикі хащі від цивілізації.
*
ви помічали, що тиша дзвенить зовсім по-різному тоді, коли є кому вам подзвонити, і тоді, коли точно ніхто не подзвонить? звучить кострубато, але так і є. у першому випадку тиша лунка, радісна, тепла. справжнє щастя для інтроверта - коли з ним говорять подумки, десь, хтось, про щось, доки він сьорбає свій чай і насолоджується священним спокоєм.
тиша, яку ніхто точно не порушить - зовсім інша. вона тисне, збирається грозовими хмарами над мобільним телефоном, не дає зімкнути очі. вона чатує.
а вам коли-небудь було самотньо поряд з живою людиною?
вона вам інколи дзвонить. інколи запрошує на прогулянку. інколи вас вислуховує. раз на кілька тижнів абощо.
і мовчить далі.
під час прогулянки: ви йдете поруч, можливо, навіть тримаєтесь за руки, жартуєте про щось абсурдне чи непристойне. заходите у кав'ярню, замовляєте лавандове латте, читаєте вголос книгу. можливо, цілуєтесь. і весь цей час вам хочеться вискочити звідти назовні, з кав'ярні, з планети, з власної шкіри - бо ви задихаєтесь. помчати, укутатись у лисячу шерсть, у мох, у мул - бо холодно. вам коли-небудь бувало настільки самотньо з людиною, якій ви присвятили два роки життя і найкращу частину себе?
*
я не знаю, як це описати реалістичніше, щоб це не здалося пафосом або ванільним екстрактом. просто на наших зустрічах із паном Ігорем я відчуваю це особливо гостро. так, що хочеться кинутися в натовп і волати до перших-зустрічних: "обійміть мене! дарую безкоштовні обіймашки!!". а ніхто все одно не обійме, бо: нагадую:
*срана срань, Харків таке велике місто, і навіть нікому зайти до мене на практику*
ну й скажіть, що я давно маю з ним розійтися. я ж, звісно, цього не знаю, в мене немає мізків. я ж, звісно, цього ніколи не чула, в мене немає вух.
десять тисяч зіпсованих вечорів. здається, що їх було десять тисяч, хоча набереться всього-то сотня. але й це немало, справді ж?
***
тиждень тому ми дивилися "Спліт". у кульмінаційному епізоді маніакальна особистість Кевіна - Звір - збирається вбити головну героїню як одну з тих, "на кому життя не поставило шрами, хто не терпів болю від інших людей", щоб звільнити світ від білоручок. він зриває з неї топ - і зненацька помічає на животі сріблясті рвані шрами, сліди згвалтувань у дитинстві. його обличчя осяває суміш благоговіння й звірячої радості: "ти не одна із них! ти інша! тобі пощастило...". я запитала в Ігоря, чи мої шрами також рахуються. з чистої цікавості. він помовчав і тихо сказав: "так".
***
я хочу поїхати. подалі від Островської, яка згвалтує мої мізки дипломом, подалі від навчальних планів і кафедр, супермаркетів і метро. мені конче-конче-конче треба поїхати. виїздити себе в плацкарті, витомити, викричати у траву всю цю безпомічність. лежачи на мохах і каменях, прийняти той факт, що я втратила два найкращих роки свого життя, розміняла все святе і гарне на яскравий політ униз і невідворотно падаю-падаю-падаю.
я рвусь де-інде. мені терміново треба себе зрозуміти, себе з н а й т и. тому що там, серед темних карпатських лісів, серед туманних степів, між маяків і скель, бродить налякана маленька дівчинка, у якої немає голосу, яка також не може мене відшукати. і мені треба знайти її швидше, ніж вона спіткнеться і полетить сторчголов по стежці, або ж засне у густому тумані й більше не прокинеться. у мене обмаль часу - і carpe diem, кожна хвилина на ліку.
*
інакше тут засну я. мені остобісіло жити мов одухотворене бидло і читати проповіді глухим, хлещучи з горла дешеві вина.
*
а з паном Ігорем я розійдуся. щойно змирюся з думкою, що все було дарма. і зможу слухати Наутілуса з кимось іншим.
ні, не зможу.
не чіпай найсвятіше, що трапилося в купі непотребу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891626
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.10.2020
автор: Долька Полину