[i]На вістрі миті перед раєм
світ скупаний в сльозі прозріння.[/i]
Тут очі крізь приціл холодні.
У них останній твій причал.
На вітрі з чорної безодні
Життя тремтить, немов свіча.
Свинець, що вже тебе стрічав,
Знов прагне зустрічі сьогодні.
Ти під прицілом на гачку.
Шукають серце – підла звичка.
В клітині кожній нервів січка,
Та у смертельному танку
Щось перейшло межу тонку,
Глузливо клацнувши. Осічка...
У мить, як це життя, єдину
Понад потоком сірих митей
Зчиняє благодать-лавину –
І торжествує твій Спаситель,
І серце, істиною вмите,
Про тебе свідчить, як людину.
Та ризикуєш ненавмисно,
Бо знов обставини по краю,
Й життя – рипуче коромисло,
То в пекло важить, то до раю,
Коли гармати небо лають
І до зернини всесвіт стисло.
Страх завовтузився на спині,
Інстинкти виповзли тваринні.
Пекельний цербер по куску
Шматує світ на волосині,
І плоть, підірвану на міні,
Здирає, начебто луску.
А з-понад хмар – пекельна лють
Життя вкладає у покоси.
Десь марять матері і ждуть,
Ховаючи невміло сльози,
У снах пекучих – чорні роси,
А наяву хоробрі мруть.
Як можна полічити втрати
У божевільному краю,
Де водить сонце тінь твою
Кільцем останньої гранати,
Де у нерівному бою
Ти молиш Бога за сім’ю
І за товариша, як брата.
Біжить епоха на протезах,
Життя вцілілі на візках
І помста грізна у серцях –
Така, як море, величезна,
І братовбивством не твереза
Вже й смерть спочила на мерцях.
Святі, осиротілі діти
Проходять вишколи душі...
Когось одягнуть у граніти,
Когось утоплять в анаші,
Світ заставляючи тремтіти,
Як тридцять куль у «калаші».
Начхавши на усі комфорти,
Крізь сіру зону сивини
Ми вирвалися із аорти
Щонайпідлішої війни,
Але фантомний біль вини
Живих з Небесної Когорти
Не знімуть «сотки» й ордени...
Ким був би ти, коли б не погляд
Того циклопа крізь приціл,
Що прагне вицілити волю,
Щоб мертва, у ярмі, як віл,
Ішла з мажорами за стіл
Без жалю, сорому і болю?
По тій дорозі, мов по лезу,
Наколядуєм і нап’єм,
На свій новітній реквієм
Під колисковий скрип протезу,
Який і не дослухаєм,
Як файну пісню, не тверезу.
Бо задрімаємо до ночі,
І не заплаче світ без нас –
(Без покалічених прикрас)
У золоті своєї жовчі...
І заженуть собаки гончі
Самих себе у власний сказ.
Але війна. Така війна,
Що клином світ у кожну душу.
Трясе скажений сатана
Мою країну, наче грушу,
Та мовить хтось без фарсу – мушу.
І на одне життя міцніш вона.
У проминаючому світі
Така душа святим живе,
Прийнявши хрищення нове,
Мов у колисці, у завіті,
У правді, щирістю сповитій,
Зорить, немов дитя мале.
Рятуймо, брате, скільки змоги,
На тисячі своїх терпінь –
Майбутні молоді дороги
Від бездуховності падінь,
Та від оманливих видіннь
У час пекельної облоги.
Гойднувся світ на волосині
І десь на мить край ока щез.
І замість серця – вже протез,
Мов дзвін, калатає в людині,
У грудях, – тій казковій скрині,
Де сплять дари твоїх небес.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891593
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.10.2020
автор: Мацикур Володимир