— Спечіть мені, діду сивий, картопельку в ватрі.
Візьму її, чорнобоку, гарячу-гарячу.
(Он як глянув загадково, і очиці хитрі.
Впізнаю таку відверту та душевну вдачу).
Розкажіть мені, дідуню, про часи минулі,
про любов свою найпершу, потаємні мрії.
Чи в бездоннім вирі щастя хоч коли тонули?
— Ой, були, моя голу́бо, пристрасті отії.
Повідаю, раз спитала... (розкурює люльку).
Любо про роки юнацькі старим споминати.
Молодий, дотепний, красень (уяви на хвильку!)
Вгледів діву біля річки янголом крилатим.
Очки сині, як волошки, рудаве волосся
розплелося, сяє, наче сонечка проміння.
До колін лише у ньому, чи мені здалося.
— Хто ти, — кажу, — чарівнице, диво чи видіння?
— Відвернися, чуєш, швидко, бо покличу тата!
Відвести очей несила, так би і стояти.
— Що ж ти зириш, безсоромний, примара чубата?
— Змилуйся, моя чаклунка, дозволь лиш сказати.
Як ти зволиш, так і буде, та проси, що хочеш:
хоч барвисту зірку з неба, хоч яку чудноту.
— Але ж спритний, не боїшся, пошкодуєш, хлопче!
(Не прогнала, та й у мене відняло німо́ту).
— Дістань мені до схід сонця білої ліле́ї,
Що здолай-травою зветься, у народі кажуть:
здатна відганяти біди і чортів з оселі.
Стережися, бо русалки там тебе й пов’яжуть.
Зникла на останнім слові. Що було робити?
Відшукав озерце чисте, човника надибав.
А тим часом сонце ясне шусть — перепочити.
Місяць мідний — серпик тільки, паляниці скиба,
віддзеркалює, глузує напівсонний з гладі.
А лілеї ні одної — в воді, під листвою.
Нахилився, вдивляюся — небеса зірчаті,
такі ж самі точнісінько, як і наді мною.
Загасив дід свою люльку, подих переводить.
— Далі що — знайшли лілею, чи надії марні?
— Так, дістав, такі от, дочко, були хороводи.
Пощастило, зійшло сонце, небеса безхмарні,
виринула біла квітка з підводного кола.
— А дівчина? Скажіть діду, як її хоч звати?
— Та звичайно... усі знають, її ім’я — Доля.
Ходім до нас вечеряти, й ти будеш знати.
Таня СВІТЛА
09.2020 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890509
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.10.2020
автор: Таня Світла