Втомилася душа і день уже зоріє
Намистечко думок і сліпить і пече
А під теплом повік сльоза повільно зріє
По блідному лиці от от і потече.
Німа душа уже до тишини привикша
Душа як та зоря то блідне то згаса
Тож біль нехай пече і проникає глибше
І хай сльоза тече немов з листка роса.
Втікає час кудись а думка здоганяє
Та більше вже душі не полетіти в вись
Чи простір перетне і знає і незнає
А як вона уся світилася колись !
І кожна мить тепер бува для неї цінна
І головне тепер не обірвати нить
Та наче той листок вібрує ніч осіння
Й під віями сльозу світанок багрянить.
Парище
2020р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890494
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.10.2020
автор: Мартинюк Надвірнянський