то от я в Стамбулі. куштую гіркущий чай,
рюкзак не знімаю зі стомленого плеча,
єдине, з яким приїхала, не можу промовити слово я;
лиш зап'ясток, який мене б'є, - заціловую.
у нас не заручини, не побачення, просто змовини,
не жага у мене, а наче вогонь у комині,
на вулкані заварена чашка чаю.
лежу біля нього знемовлена, обезкровлена,
не вщухаю.
за вікнами море, 16й поверх, стамбульський гул.
за що ж ти, скажи, караєш мене, Стамбул?
руками його м'якими,
доторками пругкими,
іменем його, голосом і очима,
поглядами розпусти,
вигинами його вуст і
тим, що мені ніколи його не мати.
тим, що він роздирає мене на шмаття.
тим, що мені з ним бути всього два дні.
тим, що я просто приречена. /а він ні/
тим, що назавжди запам'ятаю - без вибору і відпору -
як сходило сонце над осіннім Босфором.
дивлюся на нього - як безнадійно хвора:
в метро, у натовпі, в ліжку і у заторі,
дивлюся, як він відсьорбує чай, вдягає шкарпетки, вбиває час,
і плечі мої зненацька для мене тремтять.
не можна любити так сильно.
бл*ть.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890438
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.10.2020
автор: Долька Полину