Відчиняю на розпах вікна,
щоб впустити осінню ніжність,
серед цього стрімкого віку
в ній своя особлива вірність.
В ній чиїсь незабутні тіні
і твої митушливі кроки...
Шум дощів навіває спокій,
наливає в горнятко ліні.
Містом листя мете вітрисько,
щось його розігнало зранку,
кріпить лист на віконну рамку
і втікає на землю низько.
Бешкетує і злиться, мабуть,
що працює сьогодні в зливу,
я ж на нього дивлюсь щасливо
і так хочу його погладить.
Пригорнути, налити кави,
щоб зігріти, а ще почути,
чом ламає чиїсь маршрути
і шукає для себе слави.
На екрані світлин чекає
про свою клопітку роботу...
Він хотів вихідну суботу,
а натомість бульвар змітає...
Осінь ніжно стікає з неба,
підвіконня манить присісти
і блукати думками містом,
зачекавшись ось тут на тебе.
Шкода лиш, що змокріло листя
так хотілось його зібрати
і почувши всю точність мантри
по осінній дорозі плисти...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890145
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.09.2020
автор: Людмила Мартиненко