Доконче вони проростуть з очних ямок,
коли блідий череп кришитися буде в землі.
Просочений живістю, все ж захрусткий уламок-
нарешті випустить пагін нервових вузлів
Їх стебла зміцніють насичені кров'ю,
сп'янілі мускатним тоном схололих скроневих доль.
Їх листя буде живитись терпкою любов'ю,
якою просякнуті кості після недоль
Простягнуть бутони під місячним німбом
і жадібно питимуть відблиски в свій фіолет,
жагучим і потайбічним кольором-зривом
прорветься, прихований сонцем, їх силует
Жахтітимуть чистим нічним ароматом,
відгук якого часом іскрив по заблуканих снах,
і розлетиться німа і самотня соната
до тих, хто не спить і до кого шепочеться жах
І відцвітуть до ніг- солодкої страти,
дріматиме попіл, віддавши нарешті усе.
Дивіться, як будуть дивно й щемливо вмирати
і віддавати душі недобите есе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889952
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.09.2020
автор: 3^4