Невпинно, день за днем, за кроком крок,
штовхаючи і тягнучи щосили,
здійняти мушу незворушну брилу
із глибини до сяючих зірок.
Здирається в лахміття шкіра рук,
і часом від напруги рвуться жили...
Ще б якось зі спини добути стріли,
бо надто уповільнюють мій рух.
А знизу знов кричать про марний труд.
— Не надривайтесь, прошу вас, не треба.
Вдих, видих — поштовх... Вдих. Як давить небо...
Що в порівнянні з ним безпечний люд?
І знову вдих... Гірке від сповідань
повітря розповсюджує покору.
Ні кроку вбік! — Лише вперед і вгору —
із темряви сліпців до світла знань!
Бог більше любить впертих відчайдух.
Іти — єдиний спосіб досягнути.
Хоч легше прикидатися, ніж бути —
потрібно вдосконалювати дух.
Ще поштовх. Ще один... Триває гра.
Вдих, видих. Вдих... Де б відшукати сили? —
Здійняти мушу незворушну брилу,
бо кличе в путь мене моя гора.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889512
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.09.2020
автор: Сергій Вітер