Я випиваю з місяцем та тінню,
І навіть перепити часом ладна;
А от стрімкий відліт птахів осінніх
Спинити - словом, силою - не здатна.
Немає пастки щоб спіймати вітер,
Немає стріл для ворона-світила -
Не долітають. Тільки листя крихкість
Під пальцями. Змиває дощ чорнило.
Щоночі сходить хтось на башту, але хто?
Кому потрібні ці руїни на кордо-
ні, відлуння кроків оселилось тут чиїх?
Ніяк не вщухнуть дзвони спогадів чужих.
Я знаю, що шепочуть юні сосни
В імлі досвітній, чи бамбук під вечір;
Та флейту з яшми тисячоголосу -
Ні, не збагну. Розправлять гори плечі
Під пісню Невимовного. Що вище
Мистецтво - то привабливіш дрімота:
Засніжене верхів'я тихо кличе,
А лінощі горлають безтурботно.
Ми гаєм час - вже кінь буланий під сідлом,
І клекотіння журавлине здійнялось:
Пусті долоні, голова пуста - шукай!
Сліпець - і той побачить серцем виднокрай.
Я вмію не сахатись від багаття,
Коли воно танок почне скажений;
Лиш гілку зламану із деревом з'єднати -
Таких заклять немає, друже, в мене.
Спитай в метелика, як швидко все минає:
Що для небес падіння наші й злети?
Тож, друже-глечику, пробач: лишаю
Тебе, щоб наздогнати тінь поета.
Човни, що озером снували - нині де?
Гірська стежина - чи ж кудись веде?
Цей сон про темряву та світло - скажеш, чий?
Та місяць повний п'є вино й мовчить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888163
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.09.2020
автор: Polemokrateia