Узбіччя межує з туманними росами,
що парою вкутали травми лісів.
Коли тобі страшно, коли з тебе досить,
горнися до мрійників і до месій
із синіми косами,
танцями босими.
Збираючи досвід
в тотемні фігурки,
поглянь-но, я просто
стікаю зі зливою
в кишені твоєї прадавньої куртки.
Дивись, я тікаю з морськими відпливами,
на зламі кори ще й примножую гуркіт,
чіпляючи пальцями імпульси хвилі.
Ти можеш тікати та дихати рухами.
Ми (надто дорослі й хвилиннощасливі)
ще здатні розвіяти напад задухи,
загоїти танцем глибинні розриви.
Не йди з цього тіла, стань витвором світла,
зійди в мої сни із картини Да Вінчі.
На тлі афірмацій наш голос розквітне.
Ти чуєш мій гуркіт? Я – злива. Ти – вічність.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887231
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.08.2020
автор: Олена Галунець