Вона із тих жінок, при зустрічі з якими чоловіки топлять свої кораблі, забувають усі адреси, імена колишніх і теперішніх, зрештою, власні імена й утрачають розум. Вони вивчають її тіло, ніби пророки вичитують знаки в пустелі, аби не збитися з дороги. Вивчають її забаганки і примхи, як мусульмани Коран. Губляться в палестинських маслинах її очей. Зрозуміти її думки – те ж саме, що зрозуміти угорську мову або ж квантову фізику.
Я зустрів її на вулицях Єрусалима чи, може, Назарета. Сміялася щиро, немов дитина, закладаючи за вухо непокірні пасма довгого волосся, тримала за руку малого хлопчика, який, здається, просив у неї поради. Чи просто хотів утамувати спрагу – те літо було доволі спекотне. Сухий вітер обвівав їй плечі і засипав піском сандалі. Від криків із Голгофи здіймалися в небо перелякані голуби, тягнучи за собою нитки світла.
Проте в неї зовсім не було тривоги. Вона дихала рівно й тепло, пахла щойно видоєним молоком. Хотілося обійняти її і випити до дна. Маленький золотий хрестик із розп'яттям Ісуса ритмічно здіймався, колисався, немовби дитя – як же Йому затишно в неї на грудях!
Щодня ходжу її слідами в піску. Шалено боюся, що більше її не побачу, що стану вигнанцем із Раю. В піску трапляється каміння, воно боляче ранить ноги, від чого ще більше хочеться йти за нею.
Навколо безлюддя, а ми говоримо мовчанням. Воістину щира безсловесна розмова! «Іди за мною», – кажуть її очі і сліди, хоча вона мене абсолютно не помічає. Важкий шлях нагору: що вище – то важче дихати. Коли мені забиває памороки і темніє в очах, я намагаюся вхопити її за руку, та лише безсилий падаю в пісок.
Поки підіймаюся й набираю в легені повітря, вона вже на вершині гори. Сонце раптово засліплює очі, і ми стрімко падаємо вниз, ніби увісні. Перед нами безкрає соняшникове поле. Соняхи живіші, ніж на картинах ван Гога.
Вона губиться в них, розгублений намагаюся знайти її поміж товстих, жилавих стебел. Відчуваю, як у соняшниках наливається олія, лагідна і ніжна, неначе її долоні. Чую її гучний сміх у соняшниковому морі й орієнтуюся за квітами, що звертають свої погляди на неї.
Коли я прийду, вона вже зриватиме вдома стиглі грона винограду, готуючи для мене вино й окраєць хліба.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886296
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.08.2020
автор: Ноїв Ковчег