Не стану ні на мить себе картати
за те, що, все покинувши, чкурну,
чимдуж заторохтівши у Карпати,
лишивши катавасію курну,
столичну пустодзвонну крутанину,
вервечку закіптюжених авто,
де місто час розмелює на глину
і знову ставить плівку на повтор.
Тож, плюнувши на все, гайну у гори,
де горе, переоране, з ялиць
шугне рясними пригорщами горлиць,,
де з неба п'ється щастя горілиць.
Де в танці зорі з іскрами на ватрі
кружляють над верхівками модрин.
В крисанях тіні з бартками, на варті
гойдаються й дрижать під соло дримб.
В Карпати, в край, де нам з дівчам кирпатим,
на день відклавши клопоти усі,
дрібненько буде дощик накрапати
на кінчики замріяних носів.
Хіба не гріх за це себе картати?
Отож в передчутті солодких мук,
мчу з варива пекельного в Карпати
повз тихі діафільми лісосмуг.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884724
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.08.2020
автор: Олександр Обрій