Хотіла б я, щоб в нас не було стільки спільного,
Яке починається далеко до наших історій.
Хотіла б я не чути всіх тих слів, що злітали з твоїх вуст так легко,
В той час як мої начепили на себе дванадцять замків.
Шостий день збираю свої думки докупи.
Вони розсипались як намисто.
Слова повтікали далеко за кордони душі.
Її так тяжко зрозуміти, навіть мені.
Особливо, коли мовчить, а твоя кричить.
Коли ти поряд і водночас за тисячі миль від мене,
Так легко дихати, так легко пишеться,
А потім задихаюсь від власних думок,
Від слів, що приходять занадто пізно,
Коли ніхто не почує, крім їхнього володаря – Вечора.
Безліч упереджень відпустила я
Лиш заради того, щоб сказати тобі незліченну кількість разів «так».
Але коли кімната порожня, дамбу прориває,
І я більш не довіряю собі.
Хотіла б я бути більш відкритою,
Щоб сказати, що згубила свою душу.
Хотіла б я, щоб всіх цих слів не звіяла травнева буря,
Не забрала моїх думок подалі від серця.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883559
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.07.2020
автор: К. Тарновська