Літні канікули – час насичений пригодами та подіями. Хоч нам здається, що змінюється лише погода з дощової на сонячну і навпаки, та щодня ми втинали щось нове, за яке до цього часу соромно, або смішно.
Одного літа ми з Ляшковими дівчатами чогось не мирились із Шостаковими Оксаною і Тетяною та Віткою і Наташкою, які приїздили до родичів. Не те щоб вони нас образили, чи виник якийсь конфлікт. Просто так, чи для різноманітності, чи для зміни обстановки. Ті дівчата, крім Наташки, були старшими від нас, можливо, і інтереси в них у той час почали змінюватися. Ще вони всі жили у Варві і можливо, нас вважали селом неасфальнованим, проти них «городських». Можливо, нам не подобалася їхня компанія, яка час від часу вешталася повз двір, можливо зверхність у спілкуванні Вітки, чи надоїдливість Наташки малої, яка дружила коли з ким. Все це призвело до оголошення справжньої війни.
Ради такої події я попросила, щоб мене привезли з Гнідинець, для підсилення нашого війська. Озброїлися ми флаконами з під шампуню наповненими водою, головна умова – щоб добре пирскало, тому я з дому везла повну зелену торбу порожньої тари для боєукомплектування.
Час і місце було узгоджено заздалегідь. Я навіть не уявляю хто, коли і як проводив такі перемовини, але я знала що опівдні нам потрібно зібратися зі зброєю біля глибокої дороги, що була біля кладовища.
Там я була вперше. Вузька дорога проходила річкою, між берегами обох обривистих боків яру. Внизу росла кропива, лопухи та інший бурян. З боків викопані печери, де місцеві люди брали глину. Де-не-де лежали самотні купи побутового сміття, і це було великою рідкістю в той час. От саме на протилежних буграх ми і розмістили свої війська.
Ми прийшли раніше, тому добре освоїлися, вибрали найкращі засідки та місця для водяного обстрілу суперників. Коли прийшли наші вороги, то через прірву почали лаятися, обзивали один одного як хотіли, бо знали, що ніхто не впіймає, бо щоб дістатися на інший бік, потрібно спочатку спуститися вниз і видратися вгору на крутий підйом. Коли словесна перепалка дійшла до своєї межі, всі про всіх все дізналися, то почали переходити до водяного обстрілу. Щодуху стискали пластикові флакони, намагалися водяним потоком облити ворогів, але все марно, бо дістати ми могли тільки до середини глибокої дороги, тому і ми, і вони були в цілковитій безпеці.
Коли вилили всі запаси води, сказали все що хто про кого думав, всі розчаровані пішли додому. Не пам’ятаю, як там складалася ситуація далі, чи ми дорогою помирилися, чи владнали конфлікт, але більше подібної війни в нас не було.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883327
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.07.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч