Стає скитом душа.
Золотішою золота – мить.
Причаїлась Земля на краєчку космічного виру.
Ця планета жива.
І від нас їй так само болить, –
Невідомо ще хто тут на ній коронований вірус.
Їй болить від окопів
і всує розритих могил,
Від розхристаних ран і від сліз пломінкого бурштúну.
Завинили ми їй,
не вертаємо навіть борги,
Свою совість давно закопали далеко у глину.
Не навчили нічого ні Каїн,
ні праведний Ной,
Ні чорнобильські скити, ні мор, ні Содом і Гоморра.
Хтось на нас поглядає
крізь місячну лінзу давно
І укотре знімає з усіх без розбору корону.
© Михайло ЖАЙВОРОН
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883025
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.07.2020
автор: ---