Не накажеш дощам, не накажеш вітрам,
А собі щось наказуєш завше,
Начищаєш до блиску свій внутрішній храм,
Бо не можеш абияк, не можеш інакше.
Вимітаєш з усіх лабіринтів сміття,
Викидаєш лахміття думок на багаття.
Дорікаєш собі за пустотність життя,
Хоч в житті стільки було чужого багато.
Помилки? - а у кого ж це було не так?
Називають цим словом несправджені мрії,
З ними зболене серце вистукує в такт,
Впавши мокрим лицем на плече ностальгії.
Першим променем сонця наказ підпишу,
Щоб радіти життю, як Господньому дару,
Хоча миті не всі, та якісь воскрешу,
Й не проситиму в жодної з них гонорару.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882317
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.07.2020
автор: Шостацька Людмила