Не було жодного дня щоб ми раз чи кілька разів не побували у яру. Він був близько, лише через кілька хат починалася дорога, яка вела прямісінько у яр до ставка. Там, приблизно раз в місяць пасли скот, вмостившись в холодочку під високим деревом і слідкували щоб корови не йшли в ліс, на іншу сторону струмка, не тікали додому чи не перлися до ставка.
З дому бабуся нам готувала торбу їжі, щоб внуки не зголодніли. А ми,ледве встигали спуститися до яру, і починали трапезу, яка тривала аж поки не треба було гнати корів з пастівня. Бабуся завжди клала хліб з жареним салом, молоденькі огірочки, варені яйця, а на десерт батон і півлітрову баночку молока.
Щоразу потрібно було змінювати місце дислокації перебиратися вслід за коровами. А вони могли йти куди завгодно: або в дубки, або в пасіку або дертися до шовкунів, чи в бік Рогинського ставка. А могли навіть до мостища дійти, дивлячись де в той час була паша, і де останнім часом їх пасли.
В залежності від того, де ми знаходилися і забави ми видумували відповідні. Коли пасли у ярку під назвою «Пасіка», то слідкували щоб корови не лізли в поле і не тікали додому. Ми тим часом могли почистити криниці біля ставка, або дощовиком наносити води і вилити ховраха. Коли корови йшли далі, то ми рвали там липовий цвіт, суниці, а я одного разу ухватила за шубку зайця, правда він від мене втік, а мені залишив лише жмуток шерсті в долоні, і я довго намагалася довести, що то справді із зайця вирвала, а не десь знайшла.
Коли корови заходили у ставок на мілині, щоб напитися води, та якось врятуватися від оводів, то потрібно було слідкувати, щоб вони не перебрели на інший бік ставка, де за акацією починалися людські городи.
Коли ми чули вдалині зловісне ляскання батога, то розуміли, що дядьки на конях женуть колгоспну ферму на випас, і нам потрібно було відгородити череду, щоб скот не змішався.
Інколи, відразу тільки спускалися в яр, корови повертали між лісів болотом і йшли в бік Тарасівки. Там був дуже крутий схил пагорба, а на ньому росла низенька травичка без колючок і кущів. Добре підобідавши, ми з Ірою вирішили скочуватися з цієї гори. Ми, наче клунки з просом котилися до самісінького очерету. Було надзвичайно весело і цікаво, та після п’яти таких скочувань ми зрозуміли, що космонавтів з нас не вийде. Закрутилися голови, нам нудило і було дуже погано, тому замість того щоб завертати корів ми лежали під кущем глоду в холодочку і страшенно мучилися.
Коли хотілося пити то ходили до Снівниці, там витягували холодну воду і пили просто з відра, а на зворотному шляху в яр обривали спілі ягоди з вишень, які росли під двором.
Щоразу коли ми пасли, дідусь кожному своїм складаним ножиком вирізав свистки з гілочки липи. Ми втрьох свистіли щодуху на весь яр, ніби арбітри на футбольному полі намагалися курувати скотом, за допомогою звукових сигналів.
Пам’ятаю, як одного разу ми поглали череду під мостище, а там було озерце. Якщо чесно то звичайнісінька калюжа, у якій було по колін води, а муляки у двічі більше. Удвох з Ірою ми купалися півдня у цій багнюці, намазувалися грязюкою, оббризкували одна одну, в той час як Артем з дідусем пасли скот. Страшенними замазурами ми повернулися додому, білизна пранню не піддавалася, а от нас тьотя Оля довго квасила у мисці, щоб відмити бруд після купання.
Коли не треба було бігати завертати скот, то ми у лісі шукали гриби. Як зараз пам’ятаю, де завжди траплялися красноголовці, де росли синяки. Набравши грибів ми з трофеями поверталися додому, а бабуся нам варила юшку з грибами.
Добре роздивившись грибні місця, ми втрьох а інколи ще й з Ляшками ходили по лісу в пошуках лісової здобичі. У лісі, що за струмком росли бабки і красноголовці, а у березняку було повно піддубнів, які спритно ховали свої м’ясисті брилі в суху траву. Інколи гриби ми знаходили і на сінокосі, недалеко від Оліянового дворища.
Заразом могли піти до руїн хати, а там такі абрикоси росли, що ледве в жмені вміщувалися. Ми паслися біля дерева, набирали повні пазухи соковитих абрикос і були раді, що саме нам вдалося знайти це дерево. Коли спіли горіхи на ліщині то ми йшли в ліс, Артем ніби вудки різати, а ми за компанію і повні кишені наривали смачних горішків які їли свіжими, або сушили на курятнику.
Кілька разів у молодій акації та лопухах ми робили собі схованки. Сиділи там тихенько, як миші, а коли якийсь рибалка недалеко від нас закидав вудку то починали його лякати. Не так лякали, як шуміли, сміялися, кричали, що в рибалки не було шансів щось упіймати, бо від нашого вереску шарахкалися навіть жаби.
Так на свіжому повітрі і лоні природи проходило наше літо, ми зростали і засмагали ганяючи по нашому яру.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880832
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.06.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч