Зганяє ві́дсвіт ніч із меблів, стелі й стін,
А в голові іще гудуть парадні марші.
Та ось я з тими в чорно-білім сні у сні,
Хто із Земного па́долу пішов назавше.
Відходить з гурту років тридцяти боєць
І по-родинному всміхається до мене.
— Онуку я впізнаю серед інших лиць
Й усього роду славну па́рость ще зелену.
Щорічно душі розтривожують живі,
І кровоточать навіть в за́світі стигмати…
Впізнала? Це ж сусід наш, інвалід Матвій.
Болить поднесь рука, геть строщена, в солдата.
А ось мій друг – колишній вмілець і дзвонар.
Дарма його шукала віддана дружина.
На Валаамі був. «Людина-самовар».
Донині увижається йому корзина,
Котрою нянечки виносили у двір
І начіпляли на міцні галузки дуба.
В монастирях тих чахли сотні – вір-не-вір —
Поки над усіма не зжалилась погу́ба.
Про себе? Я навоюватись не устиг.
Твоя бабуся надто швидко овдовіла.
Прорвався в саме небо серця її крик,
Коли почула. З горя, бідна, й посивіла.
Її я звідси бачив, страдницю мою,
І наших двох сиріт голодних— в сорок сьомім.
Було їй важче, ніж загиблому в бою.
Сердешна з ніг щодня валилась від утоми.
Нехай невинно убієних душі сплять.
Словами тихими нас згадуйте, хизливці...
…Враз щезли сни. Надворі ніч. Зірки сріблять…
Я ж залишилася з думками наодинці.
Земний па́діл, заст., поет. — земля як місце проживання людини з її турботами, стражданнями і т. ін.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880811
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.06.2020
автор: Valentyna_S