Її звали Гільда…
Їй очі випікали, бо втекла.
Втекла вже вкотре з ситого полону.
Лиш криця із зіниці потекла,
І крик відчаю й болю в ній потонув.
Вона летіла, хоч не мала крил,
До дому, який звався Україна:
У Дібрівку – у край Полтавських сіл,
Де рідною була кожна стеблина.
Ішла війна. І не було життя,
Ні людям, ані їй – простій тварині,
Їй – жеребиці Гільді, що була,
І з стайні переможців України.
Перед війною виграла призи
На міжнародних конкурсах і кубках.
Літала прудко, як стріла з лози,
І тренер звав її: „Моя голубко!”
Вони удвох в газетах і кіно,
Бо її ноги найстрімкіші в світі!
Вінок із маків прикрашав чоло,
А поряд і лошата – Гільди діти.
Та ось біда – Вкраїна у вогні.
Хто буде дбати про якусь тварину?
Тож Стасенка забрали на війну…
Її ж везли в Берлін із України.
Фашисти погрузили їх в вагон..
Й Гнідка її коханого забрали.
Про те що непокірна, як вогонь,
Загарбники не знали, й не гадали.
На боці в неї випекли тавро,
Фашистську свастику, неначе політв’язню.
І завели стриножену в шатро,
У стайню невідому, буржуазну.
Вона скидала вершників чужих,
Копитом била гордо й непокірно.
Лиш до Гнідка – єдиного з своїх
Відносилася ніжно вона й вірно.
Знов катували – вміли усмирять,
Й приборкувати норови гарячі.
І вирішили Гільду осідлать,
Щоб показати фюреру, як скаче..
Ось іподром – змагальності жага.
А на трибуні Гітлер й вищі люди.
І Гільда перша мчить. Перемага!
Бо доля – переможницею бути.
На фініші спинилась, як струна,
І вершника собою розчавила,
Й через трибуни, наче сатана,
Вона на волю птахою злетіла.
Здається, що вселився в неї Бог!
Помчалася по вулицях Берліна,
Туди, де соловей співав їй: „Тьох!”
У Дібрівку! У серце України.
Ніхто не зміг в дорозі зупинить,
Пройшла фронти, бої крізь біль і втому.
Вона уміла з вітром гомоніть,
Що вказував дорогу їй додому.
Коли ж відчула серцем рідний край,
Як вона бігла, плакала, іржала.
Як мріяла знайти там знову рай,
Й з полегшенням знеможена упала.
Та зашморг хутко голову обплів –
Зв’язок прудкіший був за її ноги.
Стриножену вертають в край лісів,
В Німеччину її страшні дороги.
Тричі тікала! Рвалася з стремен.
Хотіли її знищить, та не стали.
А потім… очі випекли вогнем,..
Щоб більш сліпа дорогу не шукала.
Аж ось Рейхстаг бійці наші взяли,
І від фашизму світ увесь звільнили.
„Смуглянку” під гармошку затягли
Берліном переможцями ходили.
У звільненій Німеччині у стайні
Знайшли і їх… Коней було до ста.
Когось сідлали конвоїри вправні…
Кому ж потрібна Гільди сліпота?
– „На бійню!”, – строго сказано і вперто…
Загнали її швидко у вагон.
Чи ж так судилось, людочки, померти,
Їй непокірній бідам багатьом?
Але, здавалось, змилувалась доля.
Дволикий Янус посмішку сховав.
Стасенко повернувся з поля бою,
І в госпіталі рани лікував.
Везли на бійню їх. На м’ясо … Коней!.
Він зранений на станції стояв.
З жалю він кинув коням хліб з долоней,
Й „Садок вишневий” гучно заспівав.
Вона почула голос, і впізнала,
І заїржала: „Братику, почуй!”
Той крик відчаю линув до Михайла,
Й він до вагона руку простягнув.
Конвой його від неї відганяв,
Він бачив очі, випечені жалом.
Він плакав, як дитина, і кричав,
Хоч на війні в людей немає жалю.
Йому казали: „Хлопче, схаменись,
Що ти із неї візьмеш з отакої?
А так не вмруть із голоду бійці,
Хоч якась користь буде із сліпої.”
Вони були немов два сироти.
Здавалось, вони плакали обоє,
І кінь, і вершник – тіні самоти,
Війною два скалічені герої.
Він не відстав, а голосно кричав,
Що Гільда – це наш символ перемоги,
Що вона родить не одне лоша,
Що вона – скарб, а не сліпець убогий.
Накинув їй вуздечку і сказав:
„Обох вбивайте! Як судилось вмерти”.
Конвой махнув рукою: „Забирай
Рятуй цю клячу, як такий упертий.”
І геть з очей! Іди, не спокушай…”
Хтось у вагонах повертавсь додому.
А вони йшли з Берліна в рідний край
Голодні і знеможені від втоми.
Вела додому зранена душа,
У Дібрівку зруйновану, в жалобі.
А повесні родилося лоша,
Із зіркою як в матері на лобі.
Ішли над Україною роки,
Зростали села, зеленіли хати,
Та Гільда лише чула підківки,
Й як вушками стрижуть її лошата.
Вони зросли, і знову по війні
Були найкращі коні з України.
Її породи зоряні сини,
Як символи славетної країни.
Нема медалей в Гільди й орденів,
Ні панахид над нею, ані тризни,
Та хочу їй вклонитись до землі
За вірність своїй зоряній Вітчизні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880678
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.06.2020
автор: Oxana Levina