У сиву мантію вже й доля одяглась,
Бо ж стільки перебачено-прожито:
І те, як молодість дочасно відцвілась,
І те, як полинами йшла – не житом.
Але ж ішла за покликом душі
Й несла у серці віру, мов святиню,
Їй стежку вистеляли спориші,
Вітри не забували сиротину.
Ішла вона всьому наперекір,
І шарпали вітри їй коси, груди…
Стрічався й не один з чоловіків,
Думки ж сичали: «А що скажуть люди!»
Вже й осені минулася пора –
Вона ж за все і всіх живе в турботі…
В сусідів галасує дітвора –
Вона ж одна. Щоднини у роботі.
У косах вже не паморозь, а сніг,
Присліпли очі і не крила – руки.
Бринить в дворі сусідськім внуків сміх –
Її ж згорає серце від розпуки…
«За що ж ти, доле, мучиш її так?
Жила ж по совісті, не позичала й вроди?»
У відповідь: «О, так, вона свята,
Та щастя жінки – неба нагорода!»
13.06.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879994
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.06.2020
автор: Ганна Верес