Тільки-но вступиш в найменше л@йно,
облизня схопиш, в калюжу пірнеш:
сміло чекай на Отож Бо Й Воно.
Він – всюдисущий, не відає меж.
Мовчки з небес прочиняє вікно,
довгу драбину на землю кладе
дух самурайський – Отож Бо й Воно, –
і не сховатись від нього ніде.
Хвацько вдягає цупке кімоно –
майстер дзюдо, карате, айкідо.
Після розминки Отож Бо й Воно
через плече провертає кидок.
В світі за дном пробивається дно.
З товчених тушок росте терикон.
Тільки й встигає Отож Бо Й Воно
дурня за дурнем "вкладати" ривком.
Буде й кіно, і вино, й доміно.
Тьма фудзіям, фукусім, хіросім.
Там, де халепа, Отож Бо Й Воно
хутко з'являється передусім.
Кажуть діди, що було це давно.
Тільки-но перший з'явивсь чоловік, –
втнувши дурницю, "отож бо й воно..."
тихо прорік і нащадків прирік.
Люди ж, як завжди, у всьому винять
як не японських богів, то вино,
тьму щонайменших отожбойвонят –
та не себе лиш... Отож бо й воно...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879944
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.06.2020
автор: Олександр Обрій