Ще доля дожене або долине,
гортаючи життя стрімким крилом.
В степу поворухнеться бадилина.
Роздує кондубасся хмаролом,
над Бугом збудить скелі ковилові.
Розплющить жовті очка коров'як.
Всі очка попрочунюють волові.
У цих степах проснуся скоро я.
А доля ще долиною долине –
достатньо спромогтися на стрибок.
Жене за вітром пір'я тополине
з кульбабовим невидимий Стрибог.
Наспівує крізь шум порогів пращур
про те, як біг босоніж сам у степ.
Обрати з сотні доль собі найкращу,
напевно, – найскладніше із мистецтв.
Сіріє ген тюрма з бетону й цегли.
Нехай летить сум'яття сторчака!
Я дихатиму духом чебрецевим
у царстві молодила й типчака.
Десь там, далеко – чийсь я співробітник,
товчусь, мов дурень – в ступі, вчу статут...
Даю найдоленоснішу з обітниць:
постати бадилиною в степу.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878735
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.06.2020
автор: Олександр Обрій