***
Розриваю петлю на шиї...
Хтось триклятий пустив між люд
цю біду, що вовчиськом виє
і волочить журу зусюд.
Роздираю стражденні пута,
вириваючись із лабет,
що єство, як шматину крутять,
геть вимотуючи тебе.
Продираюся знов до світла
поміж ґрати німотних стін.
Завтра літо, о, Боже, літо!
Час тепла і на краще змін...
Хочу вірити, хочу знати,
хочу битися до кінця,
аби ці сточортілі лати
спали з серця, з думок, з лиця!
Прориваюся спрагло волі
від розхристаних ланцюгів.
І хоч рухи ще кволі-кволі,
обпікає по шкірі гнів.
Бо триклятий хтось душу виїв,
бо пустив цю біду на люд,
що і досі вовчиськом виє
і волочить журу зусюд.
31.05 20 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878222
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2020
автор: Леся Геник