Давно верховодив Навуходоносор.
Минули й часи Нострадамуса.
Та знов ллються води й на вухо доноси.
Ми, певно, ще не настраждалися.
Бо й досі у черзі до ката по клізму.
Бо звичніше так, ніж покаятись.
Все ближчає з кожним новим катаклізмом,
у дошку вже свій, – апокаліпсис.
Новітні, треновані бонні і клайди.
Прудкі ватажки здохлократії.
Міста – велетенські андронні колайдери,
що спокій і вектори втратили.
Кишать перспективи і потенціали,
під спільний знаменник причесані.
Побігали в колесі, потанцювали:
хто зна, де й поділася чесність?
Ми – доньки контрастів, сини парадоксів.
Куйовдило нас і колажило.
Та світ, попри все, ще тримають і досі
Бетховен, Платон, Мікеланджело.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877824
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.05.2020
автор: Олександр Обрій