Що спортсменом мені не бути я зрозуміла в початку другого класу. В той час фізкультуру в нас почав проводить чоловік нашої вчительки – Микола Іванович. Він був дуже швидким і активним, вимагав від нас ніби від спортсменів, натомість як з Ольгою Іванівною фізкультура мені приносила лише радість. Раніше ми робили розминку, бігали, брали участь в естафетах, грали в ігри, тепер же стало все чітко за нормативами.
Хоч розминка мені подобалась, показники бігу на тридцять і шістдесят метрів були одні з найкращих, а от коли треба було оббігти коло навколо футбольного поля, мене не вистачало й на половину, тому половину дистанції – я впевнено бігла, іншу – ледве пленталася. Кололо в боці, темніло в очах, серце вискакувало, дихнути не могла, в мої вісім років – який же може бути спорт?
Коли ми стрибали в довжину в розкопаний, поскороджений пісок, і через планку у висоту – я була найкращою, думаю, тут річ в моєму високому зрості і бажанні, (хоч в якомусь виді спору себе проявити). Коли ж починали метання кульок в довжину – це був жах. У мене виходило близько і високо, бо кидала з низу вгору, а коли кидала з-за плеча, то кулька падала майже в мене перед носом.
Коли була надворі негода нас на фізкультуру водили у спортзал. Там крім розминки були вправи на матах, а також бажаючі грали в теніс, а я щоб відмазатися від тих видів спорту, які мені не подобаються - сідала на шпагат, ставала на «місточок», стрибала на скакалці та крутила залізний обруч.
Нас знову виводили на свіже повітря коли вже лежав сніг. Микола Іванович намагався з нас зробити супер лижників, але не всім дане і це. Я з лижами не потоваришувала. Півкола навколо стадіону я проїжджала, тоді без сил падала в сніг і чекала коли їхатимуть за мною однокласники і піднімуть і відтягнуть до фінішу горе-лижницю. На кінець уроку у всіх зараховують три кола, а мені половинку.
Ще гірше було з моїм «фігурним катанням». По телебаченню я захоплювалася фігуристами, які витончено і вправно танцювали в ковзанах. Але стати на ковзани мені вдалося раз і все бажання відпало. Микола Іванович нам видав ковзани і повів на ставок. На човнах ми умундирувалися у специфічне взуття і сміливці пішли на лід ( хто вмів кататися). Я ж сиділа на березі і не наважувала ступити крок. Микола Іванович дуже строго подивився на мене і наказав йти на лід і пробувати хоч якось. Люда мені допомагала, тримала мене, вела, ми вже і швидкість набрали та вчитель наказав мене відпустити, щоб сама їхала…
Відкрила очі від того що мене по щоках терли шкарубким снігом, страшенно боліла голова і спина. Я лежала на льоду біля очерету і бачила над собою перелякані очі однокласників і розгубленого червонощокого Миколу Івановича, який сказав: «Ведіть її на берег і на лід ні ногою».
Так я спортсменкою і не стала.
[i]
(* - на фото стадіон, на якому я з усіх сил намагалася стати спортсменом)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877790
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч