«Набрид проклятий карантин,
орда намордників і масок.
Одвічна, люта кара тим,
чий бунт об приписи зламався!
Весна. Кишма кишить узвіз –
без респіраторів і правил.
Наге лице, як добру вість,
несу в масковані орави.
Не вірю я своїм очам.
Не вірю владі, що обрав я.
Не вірю медикам, хоча
шаманять хмари шрифтом Брайля.
Та я згори плював на те, –
мені чужі небесні знаки.
Я сам собі – авторитет,
Я сам – товстий невіри накип!
Крокує впевнено народ
від рівноправ'я до безправ'я.
Але машина, дім, город –
мій шлях, який давно обрав я.
Робота, тєлік, погріб, хлів.
Не шани дух, – а непокори!
Про карантин не треба слів.
Хтось інший, слабший стане хворим.
Хай інші снять вогнем спокут.
Хай ї́м(!) болить «людинозавтра»!»
Глядь: небеса загнали в кут
похмуру хмару-динозавра...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876457
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.05.2020
автор: Олександр Обрій