Летить життя прямісінько у осінь…
Чи фото, чи то я уже не та?
Не ті і темно-русі мої коси –
То, мабуть, доля срібло упліта...
Літа ж, як птиці, в вирій відлітають,
А звідти не буває вороття,
У мої коси інеєм спадає
Та сивина, що вишило життя.
Бурхливе, гомінке і неспокійне,
І хто те знає, де цьому межа.
Таке буває іноді у кінах.
Який же мала гарт моя душа!
Людина й доля – хто з них головніший?
Шукаю відповідь і не знаходжу знов.
Можливо, осягну я це пізніше…
І чую шепіт: щастя і любов!
16.05.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876181
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.05.2020
автор: Ганна Верес