Літо...Річка і берег...Валуни із граніту,
У воді віддзеркалення грає мов риба,
Міцно давить на плечі ця байдужість - гріх світу,
А в думках лиш одне, чом людина безсила?
Виснуть втомлені крила від важкої любові,
Білим пір`ям за хмари чіпляюсь безсило,
А на небі, спітнівши, сидять янголи кволі,
Ніби теж, як і я, знов чекають на диво.
Кожен тут сам за себе…І я звісно, як інші,
Сік, морозиво, пиво, чи може окрошка,
Мучить спека у серці, пече ватра в коханні,
І я тихо згораю без дозволу…Можна?
Тиснуть втомлені крила і знекровлені пальці,
Сотні ран і дірок вже вітрилам пасують,
Ще надію на щастя сонце шле ніби вранці,
Але янголи все це не бачать й не чують.
І я тихо згораю…Горять поруч десь друзі,
Мабуть, ще є у нас цей контакт і співзвучність,
Гашу нерви і пристрасть, всі бажання в напрузі,
Та я хочу добавити в дружбу знов гучність.
Може крик мій почують, немов звук від трембіти,
Голос серця басистий, поміж стін синіх гір,
Може словом торкнусь я, наче вітер до гілки,
До душі друзів справжніх чи любов`ю до них.
Може хтось мені крикне: подивись я тут поруч!
Люблю досі ще щиро, прямуємо далі,
Зачекай, мить не втікне, подивися праворуч,
Друг тобі я навік, й не важливі деталі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875975
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.05.2020
автор: Ярослав Ланьо