Напитися б ним, як із сотні приго́рщ
живої води із джерел.
Спустошений шлунок то зводить у корч,
то заживо душу жере.
Ні наслані відьмами тисячі порч,
ні бозя, ні рідна жона
не змусять зогидити материн борщ,
полізти супроти рожна!
І дибки – волосся, і пір'я – усторч
від думки самої про час,
коли не пахтітиме материн борщ
теплом найсвятіших причасть.
І в рот не полізе столовий прибор,
в якому – найкраще, – най-, най- ! –
що трепетно вкладене мамою в борщ,
що тільки бери й наминай.
В дитинстві, як медом наповнена борть,
із пузом – по вінця борщу,
я думав, що вічно триватиме борщ,
як з неба – блаженство дощу.
Та дощ перестане й пронизливий щем,
по серцю ножем полосне.
А поки наснажуй утробу борщем, –
не думай про це й про... носне.
А поки стрибай від утіхи, пищи:
в часи перемог і побоїщ
в тобі і в тарілці – для тіла й душі
величніший скарб – мамин борщ!
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875505
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.05.2020
автор: Олександр Обрій