Не скажу, утаю в мовчанні, прошепчу лише кілька слів.
Помаранчевий у чекання колір, мов у старих цеглин.
Смак його – ні вина, ні чаю, як напитись надмір – гірчить.
Чорний відчай думки стинає: «Кут глухий, хоч куди не йди»
Розум каже: змиритись мушу, та шаленства межі нема.
Я роздряпала аркуш-душу аж до крові кінцем пера.
На папері рядки невдалі, а з очей все дощить, дощить...
Хоч би зграйки пташок склювали намистинки сліз на вікні!
Заморожений лиходієм світ промерз, мов казковий ліс.
Посивіли в розлуці, милий, зачекавшись про зустріч вість.
Я в цю зустріч, як в бога вірю, так, як вірить в тепло трава,
котру перший осінній іній на Покрову в лід одяга.
З вітром я листи відправляю. Написала уже томи...
Вітер злий батогом шмагає, заховав листи в рукави,
гне надію-берізку долі, виє, в очі жбурля пісок,
та я вперто, ледь-ледь, поволі наближаюся ще на крок
до жаданої переправи через води розлук-ріки,
вбрід, де хиляться диво-трави доокіл старої верби.
І кричу: «Не діждуться люди, щоб втомилася я чекать»!
Неосудні – допоки любим, що років нам безликих рать?
Час поволі сплива та знаю: двері скрипнуть, хитнеться світ...
Пів життя я тебе чекаю, бо не вірю у смерті гніт.
Оригінал:
Жду тебя
Не опишешь и не расскажешь – только вышептать, намолчать.
Ожидания цвет оранжевый, словно крошево кирпича.
Вкус его – ни вина, ни сока, горько-кислый, коль долго пить.
Режут мысли сухой осокой: "Чёт ли, нечет – всегда тупик."
Сердце разуму не послушно. А безумству нельзя мешать.
Расцарапываю я душу острым грифелем карандаша.
Неумелы выходят строки, а из глаз все дождит, дождит...
Исклевали б уже сороки слёзы-бусины на груди!
Замороженный лиходеем мир промёрз до основы – весь.
Мы в разлуке с тобой седеем, ожидая о встрече весть.
В эту встречу, как в бога верю, так, как верит в тепло трава,
что сыпучей позёмкой первой припорошена в Покрова.
Я бросаю на ветер письма. Написала уже тома...
Ветер плетью нещадно высек, спрятав письма мои в карман,
гнёт надежду берёзой долу, завывая, скуля в ушах.
Но с упёртостью бестолковой приближаюсь еще на шаг
к переправе за перекатом у быстрины разлук-реки,
вброд по травам, к земле примятым, меж поникших кустов ракит,
и ору: "Не дождутся люди, чтоб устала тебя я ждать!"
Неподсудны – пока мы любим. Что годов нам безликих рать?
Паутиною время виснет. Знаю, скрипнет победно дверь...
Я тебя прождала полжизни, потому, что не верю в смерть.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875464
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.05.2020
автор: макарчук