Тобі писать не можна, а так кортить чомусь,
Життя мене тривожить, згубило свою суть.
Я пишу на папері нечитані слова
Для свого порятунку. А врешті-все дарма….
А пам’ять повертає весь час мене туди,
Де ми удвох з тобою, де знов цвітуть сади,
Баранчики із хвилі на морі лопотять
І очі! Ті, що поряд, так звабливо горять..
Ці очі…карі краплі. В них все моє, моє!
За них віддати можна усе, що в мене є,
За них не страшно навіть по лезу в пекло йти,
Аби не загубити, аби уберегти….
Але… Банальна гордість, скрипляча, як мара,
Потворними вустами нашіптує слова:
-Дивись, він не кохає, якби кохав, повір-
Боровся би за тебе, як лютий хижий звір!
Чекати не хотілось, а ти й не поспішав.
Кричало моє серце до тебе у віршах:
-Давай ми будем разом, здолаєм долі шлях!
Та був ти не готовий ходити у зятях...
Поволі день кружляє незмінний, як завжди,
І сіра ніч зірками притрушує сліди.
Я знов тебе зустріну хіба в своїх думках,
Чи вимолю у Бога побачить нас у снах.
Тобі писать не можна. А все ж я напишу!
В глибокому проваллі я гордість залишу.
Я знаю, не вернеться все те, що було, ні.
Та карі твої очі так манять вдалині…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873115
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.04.2020
автор: Vita D.