ПРО СУТЬ ТВОРЧОСТІ (Ліна КОСТЕНКО)
Поезія згубила камертон:
Хтось диригує ліктями й коліном.
Задеренчав і тон, і обертон,
і перша скрипка пахне нафталіном.
Поезія згубила камертон,
Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.
У правди заболіла голова
од часнику, політики й гудрону.
Із правдою розлучені слова
кудись біжать по сірому перону.
Відходять вірші, наче поїзди.
Гримлять на рейках бутафорські строфи.
Але куди? Куди вони, куди?!
Поезія на грані катастрофи.
І чи зупиним, чи наздоженем?
Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...
Але ж вони в майбутнє порожнем!
Як ми у вічі глянемо нащадкам?!
Наталія Гузнак
Поезія, це завжди неповторність.
Вона, неначе ніжний вітерець,
Співає людям і гойда самотність,
А ще, де правду діти, і борець.
Те, що тривожить, не дає заснути,
Вплететься у вірші терновим гіллям.
Коли болять слова ті, як нам бути?!
Як світ скрутило чорним божевіллям.
Так хочеться писати про красиве!
Кохання, дружба, злагода і мир!
Це все важливе. Дуже нам важливе!
Та тільки зло свій править нині пир!
Воно, можливо, краще промовчати...
Та те мовчання душу розрива!
І не пускає до півночі спати,
І заплітає біль в прості слова...!
Люблю я, пані Ліно, дуже Вас!
Ваша поезія лікує мою душу.
Та випало нам жить в буремний час...
Мовчать не можу... Я кричати мушу!
Приспати совість? Думку зачинить,
сховати за залізними дверима?!
Та тільки ж як?! Як потім далі жить?...
Не дасть спокою зраджена нам Рима...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871380
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.04.2020
автор: Наталка Долинська