Стигнуть неба вечірнього цвіклі.
Щось тривожне віщує в мені:
ми прокинемось в іншому світі,
мов нога – у новім стремені.
Мов старий у нічному кошмарі.
Мов Ісус на новому хресті.
Він, мов Сонце, чуби нам просмалить.
Нагадає про речі прості,
прикувавши цвяхами рамена
й сни, обшарпані вітром думок.
Ще не знайдений, тисне знаменник –
чи то іспит, чи просто "здамо".
Сутеніє цей вечір, мов старість.
Сатаніє цей світ-сутенер.
Світ – вусатий зіщулений сталін.
В нас уживлений він – суто нерв.
Всі, хто мав би давно вимирати, –
всі живі. Хто не мав – той помер.
Перші – тричі на рік в Емірати.
Другі – плинуть свідомо на смерк.
Їм світанок не треба й задарма.
Бо у сутінках вся їхня суть.
Багровіючи оком жандарма,
стигле небо веде нас на суд.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870176
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.03.2020
автор: Олександр Обрій