А я Шевченка знов читаю,
На корнавірус не зважаю...
Дивуюсь дивам і печалям,-
Неначе ще тоді Тарас,-
Писав для нас, писав про нас...
Ну ви подумайте самі,
Це зрозуміло вже мені:
"У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая,
З своїм дитяточком малим..."
Це все ж про нас писав Тарас,
Про наш теперішній вже час,
Бо ж і для нас у цьому світі,
Своє дитя найкраще в світі...
Отож читаю я і далі:
"Щасливая! Літа минають,
Потроху діти виростають,
І виросли, і розійшлись,-
На заробітки в москалі..."
А нині люди за кордони,
Їдуть на заробітки знову,
А діточок й батьків лишають,
І знову журяться й страждають...
Читаю я Тараса далі:
"А ти осталася, небого,
І не осталося нікого,
З тобою дома. Наготи
Старої нічим одягти,
І витопить зимою хату,
А ти нездужаєш і встати,
Щоб хоч огонь той розвести..."
Писав рядки оці Тарас,
Мені здається теж про нас...
Ну може не про всіх, звичайно,-
Про мене точно й натурально,
А може все таки й про вас,
Як не про вас, то про наш час:
"В холодній молиться оселі,
За їх, за діточок своїх..."
Усе оце писав Тарас,
170 літ тому назад...
Невже за довгі ці роки,
Ми не змінилися таки?..
Та і не тільки ми, суспільство,
Топчимось все на тім же місці...
І живемо за тим же часом,
І як тоді журимось, плачем,
Бува нічого вже й не бачим,
Тими ж законами кріпосними,
Як же це людство допустило...
Адже тепер навкруг прогрес,
І літаки, і космос теж,
Вершин досягла медицина,
Стала поважною людина...
Й мені ніяк не зрозуміло,
В мене аж тіло затремтіло,-
Цей корновіруса прихід,
Чом передбачити ніхто не зміг...
А як прийшло до нас це лихо,
Усе завмерло й стало тихо,
Не зрозумію я ніяк,
А людям вижити то як?..
Про це не скаже нам ніхто,-
Ні президент, ні медицина,
Бо і вона майже безсила...
Як допустить таке могли,
Мені усе ж не зрозуміло...
Може тому, що я стара,
І втратила не розум я, а крила,
Бо ж працювала що є сили...
Отож прошу всіх читачів,
Щоб пояснить хтось з них зумів,
І написав усе уміло,
Щоб усі люди зрозуміли,
І зрозумію тоді й я,
Й подякувати я зумію,
Бо все ж писати ніби вмію...
І знов Шевченка я читаю,
Й на "вус" собі дещо мотаю...
Те що писав він розумію,
Хоч так писать як він не вмію...
Та буду знов його читати,
Вчитися в нього й працювати...
І я сьогодні закликаю:
- Читайте й ви, як я читаю...
В Шевченка є чому повчитись,
Хоч, звісно, є чим й пожуритись...
Нині ж сидять усі вже дома,
Шевченка істина відома,
Його поезія чудова,-
Додасть наснаги і тепла,
Й потяг до радості й добра...
А той хто радість відчуває,-
За себе й ближнього подбає,
Чи й допоможе у біді,
Повірте, людоньки, мені...
Відійде вірус в небуття,
І буде все в нас до пуття...
Отож я може й повторюся,
Жить і писать в Тараса вчуся,
Може це в когось визме й сміх,
Та вчитись то ж завжди не гріх...
І я учуся, й буду вчитись,
І Богу теж буду молитись,
І за онуків, й за дітей,
За себе, звісно, й за людей!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869489
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 26.03.2020
автор: геометрія