Вся столиця – суцільне, тісне маскі-шоу,
що гуртом пересіло у тралік з метра.
Мав би змогу – з абсурду цього б не пішов,
бо занадто глибоке звикання до травм.
До потреби людей одне одного гризти.
І до хатки, що в кожного – скраю, одна.
До кондукторки, що в суперечці з юристом
випивають разом компліменти до дна.
Мов телят, запускають у тралік по десять.
Строго в масках (зумисно дістали з кишень).
Тож коли ти спросоння у тралік подерся,
знай: твій писок без маски – найперша мішень.
Де "по десять" було, – плавно стало "по тридцять".
Хтось потрапив у вир поліцейських облав,
де в борні щосекундно народжувавсь лицар,
а тролейбус гудів і звитяжно волав.
На цій славній землі я вродився і виріс.
Я – тролейбус. Я – птах, що зоріє згори.
Не здолає мене ані коронавірус,
ані інший капець, що на сонці згорить.
Колоритна кондукторка в марлевій масці, –
королева тролейбуса, "в дошку" – своя.
Колоритним слівцем зустрічає громадськість
і пірна з усіма в карколомний вояж!
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868612
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.03.2020
автор: Олександр Обрій