ТЕЛЕФОН
(Із збірки "Подарунок милій донечці")
Через місяць я вирішила йти не до Шурочки, а до начальника вузла зв'язку.
Він слухав мене, дивився уважно, ніби вивчаючи. Коли я закінчила оповідь, трохи помовчавши, сказав:
- Добре. Зараз подивимося, що для вас можна зробити, - натиснув якусь кнопку на величезному пульті, приставленому збоку його до столу, теж величезного.
- Візьміть документи по будинку і зайдіть, - наказав комусь.
За хвилину до кабінету зайшла Шурочка зі стосом паперів і великою текою, чи альбомом.
- Так, Шурочко, давайте подивимось.
Шурочка сіла навпроти мене за стіл, торцем приставлений до столу начальника, і вони вдвох почали розбиратися в якихось кресленнях і схемах. Я намагалася вникнути, щось зрозуміти, але всі ті “входи”, “виходи”, “транзистори”, “напівпровідники”, “реле” та “блокіратори” були для мене “китайською грамотою”.
Нарешті начальник спитав у Шурочки: - То що, можна?
Вона, з настороженою цікавістю зиркнувши на мене, відповіла:
- Можна.
Начальник, дивлячись на мене пильним, уважним поглядом, почав щось пояснювати популярно, про якісь там “блокіратори”, а я, немов у трансі, його майже не чула, бо моє серце тріпотіло у грудях, і з кожним скороченням шепотіло: - Невже? Невже? Невже?...
Цей імпульс передавався в мозок і там теж оформилася і запульсувала думка: - Невже, нарешті, через 12 років чекання, у нас буде телефон?
А начальник вже замовк і вони з Шурочкою якось дивно дивилися на мене, ніби чогось очікуючи. Трохи опанувавшись, я з надією видавила з себе хрипким неслухняним голосом:
- То що, нам поставлять телефон?
Начальник з Шурочкою розчаровано перезирнулися і, через нетривалу паузу він спитав, пильно дивлячись на Шурочку: - А номери у нас є?
Вона, прочитавши щось у його погляді і ніби згадавши призабуту істину, розпачливо вимовила: - Немає.
Начальник розвів руками і звернувся до мене: - На жаль, не поставимо. Бо у нас немає вільних номерів.
Серце моє враз замовкло, а в голові — наче свіжий вітерець підхопив легеньку мрійливу думку-надію і поніс її у незвідані далі.
- А які перспективи? Коли будуть номери?
- Це коли хтось із сусідів, у кого є телефон, виїде з квартири. Тоді. Ви ж у черзі перші, - говорив начальник, дивлячись на мене незрозумілим іронічним поглядом.
Пройшло ще два роки. Якось вранці, поспішаючи на роботу, чомусь згадала розмову начальника і Шурочки. І тут немов жива картина постала перед очима...
Я раптом аж спинилася, вражена! Бо мене “ОСЯЯЛО”! До мене “дійшло”! Як до жирафа, аж через два роки! Я зрозуміла суть усіх отих розмов, поглядів і очікувань!
Я зрозуміла, що від мене чекали ХАБАРА!
Елементарного, прозаїчного, мерзенного ХАБАРА!
А я, свята наївність, їх не зрозуміла! Бо батьки “дуже добре” мене виховали. Вони самі були непідкупними, чесними, і такі самі риси характеру прищепили мені.
Мало того, що тоді я не змогла зрозуміти відвертих натяків, але і зараз не уявляла собі, як поводитися в подібній ситуації. Як запропонувати, як дати хабара? І в якому розмірі?
Адже мені знадобилося аж два роки для усвідомлення того, що для когось є елементарним і очевидним.
(Далі буде)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867608
Рубрика: Нарис
дата надходження 11.03.2020
автор: Людмила Григорівна