Свого ярма гірчив ще післясмак,
А вже людські пригублював страждання.
Його зоря над небосхилом — знак
Насущності відроджень сподівання.
Воістинно народний, бо народ
Вістив його «неложними» вустами:
Пора панів возвати до чеснот
І привести сучасників до тями.
Хотів Тарас побачить, далебі,
Нову, в «рожевім крині» Україну.
Та ми якісь безвольні і слабі
І гріш ціна політиканів вчину.
Ті, що ненарожде́нними були,
Як земляків вчив мудрості «Посланням»,
Нам в хату понаносили хули…
Край приректи жадають на заклання…
Та й досі в нас традиції нема
Гордитись рідним, свого не зрікатись.
І за байдужість, й незнання
сама
Історія нас пробує скарати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867573
Рубрика: Присвячення
дата надходження 10.03.2020
автор: Valentyna_S