Він бере її, як жмуток полину,
ховає за образи:
— Сохни, моя свята і моя єдина,
вбога заручниця часу гіркого плину,
викохана у плавнях його мовчазних.
Чом ти там і не зникла?
— Бо й ти би зник.
Довго мовчать, кімнатами носяться завірюхи,
оси гудуть в золочених долонях стін, —
ще не бувало такої імли й задухи, —
чорна хлібина нервово хитає обідній стіл...
— Тихо сидітиму, всохну, немов трава.
Тільки приходь молитися і тривай.
— Тихо сиди, щоб ні смутку, ані сльози.
Не я б'ю — лоза б'є.
Свята моя, я — з лози.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867078
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.03.2020
автор: Єлена Дорофієвська