Хронічно хочеться хропіти
в подушку, пикою униз.
Обвисли руки, ніби віти.
Додолу хилиться карниз.
Хитає тулуб, наче стовбур.
У напівсні. Лечу. Степи.
Мов дурень в ступі, сон розтовк би.
Але будильник мій не спить.
Йому однаково – ти жайвір,
чи склякла, заспана сова:
І стрілок постріли іржаві, –
мов гострі, рубані слова.
Надворі, в школі, на роботі –
скрізь лізе покрадьки сонько.
Немає меж моїй скорботі.
Бо не віднадиш часником.
Не прожене й відьомський віник,
ні кава з чаєм, ані дяк.
Колись за сон ітимуть війни.
Терпкий, хмільний, немов шмурдяк,
він вербуватиме найслабших,
повзтиме в нетрі хромосом.
З ним не домовишся інакше.
Не спить підступний мікросон.
Два сірники стримлять в повіках.
Горять червоні ліхтарі.
Клин клином виб'ю – кращі ліки, –
колись досплю своє в труні.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867033
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.03.2020
автор: Олександр Обрій