Кохання… Де воно береться?
Чи то той біс десь там сміється?
Чи може з хмар дощем накрило…
Якогось чорта все згубила!
Тихенько прокрадусь у душу,
Але вернутись вчасно мушу,
Бо геть спіткала всі поразки
І не знайшла ключа від казки.
Кохання… Що за дивна штука?
Така їдка тілесна мука,
Що з головою полонила,
Душі і крихти не лишила.
Я знищу все! Спалю мости!
Я точно знаю де був ти!
Тебе із серця виганяю,
Але спинитись вчасно маю.
Я можу душу отруїти,
А можу й бісів приручити…
Кохання… Ні! Це божевілля!
Старої відьми кляте зілля!
Я хочу все перечеркнути,
Себе від долей всіх утнути,
Розкрити рани гострим скельцем,
Лити кров на світ відерцем.
До коріння страшна штука,
Не біда і не наука,
А підступне чорта лихо,
Що в душі таїться тихо.
Кохання… Де б його спалити,
Росою божою залити?
Де б його зрівняти з адом
Та накрити снігопадом?
Себе я хочу відрікнути,
Страшної муки в край позбутись,
Але не в силах устояти
Перед тим, щоб пам’ятати
Всі солодкі миті того
Неминущого, живого,
Що оселене в сердечку
Та знайшло собі містечко.
Бісів штука ця – кохання.
Це найгірше покарання
За усі гріхи на світі,
Що дають солодкі миті.
Що ж скажу я, пани браття,
Запаліть оце багаття.
Як кохаєте – кохайте,
Але совість не ховайте.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866177
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.02.2020
автор: Хелліс