Невже ми з тобою разом для того,
Щоб пережити холод і зиму , а потім
Один одному станем чужими раптово,
І пісня наша завмре на докучливій ноті…
Тому що не зупинити настирливу вЕсну,
Якій в наших обіймах буде затісно,
Коли на ріках лід оглушливо скресне,
І обернеться світ спокусливо різним.
А поки… вдоволена, я притуляюсь до тебе,
Тепло моє хвилями вдячності лине,
Між нами – тиша прадавнього неба,
Де немає спокуси, гріха і провини.
І так би нам бути, охороняючи спокій
Кохатись, благаючи кожен світанок
Щоб не закінчИлось тривожне «допоки»,
Лишаючи смуток і біль наостанок.
Але невідступна весна, невблаганно
Розкришить, зруйнуєу усе на дорозі.
І наше прозріння, нарешті, настане,
Притягнуте нею, пручатись не в змозі.
Та,може марно, чекаю, щоб ти заперечив,
Безглуздо і щиро , вірячи в диво.
І щастя не мало причини для втечі.
І нас весною разом накрило.
© Олена Зінченко 17.02.2020
(До циклу «Алегорії»)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865179
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.02.2020
автор: Zinthenko Olena