[b]Чернігівчанин Юрій Вікторович Степанець (03.11.1980–11.02.2016) – старший механік-водій бойової машини піхоти (БМП) 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, сержант. Більше року воював у зоні АТО. Помер вдома від серцевого нападу під час відпустки. [/b]
Дружить збирались хлопці ці до віку,
Та в їх життя удерлася війна…
І кожен став не просто чоловіком –
Солдатом, адже рішення прийняв
Свою родину й землю боронити
На сході, там, де плавиться земля.
Устиг і Юрій неньці проронити:
«Спинити маю я орду з Кремля!»
Сніги ураз упали неньці в коси…
Чекаючи, молилася щодня,
Й ховала від онука свої сльози.
Жила у хвилюванні вся рідня,
Поки прибув боєць таки додому.
Зраділа воїну в кімнаті кожна річ…
Одне було нікому невідомим:
Що скоро смерть запалить кілька свіч.
Ніколи не кажи в житті ніколи,
Адже непередбачуваний світ.
Вони зустрілись вперше після школи.
На скронях іній в кожного розквіт.
Текла скупа між друзями розмова:
Війна на все поставила печать.
Дитинство згадували, школу знову й знову…
Та… згасли зорі в Юриних очах…
Війна догнала воїна вже вдома,
Хоч кілька раз підходила в АТО.
Чи від війни його зламала втома?
Але ж такого не чекав ніхто.
Зима йде п’ята. Білі в мами коси.
І біль у серці й досі не змовка.
Внук – ліцеїст (військову форму носить)…
Чи бачить тато юного синка?!
11.02.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864914
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.02.2020
автор: Ганна Верес