бісять кляті прозорі окуляри на пошарпанному обличчі моїх марних сподівань на нормальне майбутнє
я стискаю в лещатах обійм до кісток промерзлу дівку, що прибилась до перрону повного трутнів
я зриваюсь бігти як дика шавка за котом з кожним оголошенним поїздом, що проходить повз вокзала
її прибиті глинилим похмільям очі свердлять мене наскрізь, невже її мало, лярві?
її погляд бістить своєю надією дістатись мого понівиченого тіла та гнилого пенька душі
якого дідька я сюди повертаюсь? якого дідька мій внутрішній рушій
взагалі пускає мене сюди?
веде хибною спрагою до отруйної води
до отруйної слини
цього бабиська з розумом дитини
я не сумую за її жадібними губами
не сумую за її звичкою тягнути на себе простирадло
не сумую ні за її білизною в моїх кишенях
ні за її помадою
шо прикрашала мою сорочку кривавими плямами
вона просто підверталась під руку ночами
нехай йде до біса з моєї, забитої химерами, голови
доки я особисто не скинув на рельси її легеньку тушку
"Вибачте, пані, нам доведеться знову перейти на Ви.
Бувайте здорові". кинув я через плече, коли клятий потяг все ж таки рушив
неминуча перспектива тягти свою дупу на верхню полицю
відволікає від думок, що з розуму сходити кличуть
меньшь ніз за сто годин я встиг
зробити її дорослою двічі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864428
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 11.02.2020
автор: Сташек Ожешко