За календарем був піст. Та тільки не для Софії! Для неї віра в Господа, а тим більше, в піст, це було не більш
ніж просто маячня.
- Правителя світу, як це багато хто, твердить, ж нема! Це ж вигадка! Якщо Бог є! Тоді чому його
ніхто не бачить? От в чому й суть! Чому він не живе на землі? Бо відповідь тільки одна! Кожен сам собі Бог!
Тай навіть доказів нема що він існував би! Але чому всі поводяться як ті справді маленькі діти, моляться до фотографій?
Тай ще називають їх іконами!... Ходять в храм та б’ють поклони, а хтось отой що видумав це все десь собі живе
багато і нічого не відказує собі. "Зрубав зелені" на наївних, тай регоче, мало і не трісне з цього всього.
Такі думки не полишали Софію ні на мить! Куди б не йшла, а вони усе за нею! Здавалось що в ній і справді як-то
кажуть не було Святого нічого! Ні в думках, ні в поступках ні на ній... Та думки думками, і твердження твердженням
а час на місті не стояв і не стоятиме ніколи, хіба що лиш на фотокартці... Не минув він й Софію Олегівну, засивіли
наче через дим пройшлася волоски, але на превеликий жать в думках нічого не змінилось, а на впрочут життя потрохи
на все впевненіших швидкостях котилось в прірву. Це було видно неозброєним оком, простому навіть перехожому що
бачив бабцю в перший раз... Але шкода що лиш вона не замічала цього зовні! Не щира, а душі завжди на когось зла,
пихата та "всезнаюча" літня жінка і не думала мінятися ніколи. Їй і так добре було, й на хліб людей що пригощали
вона завжди відповідала "вдячністю" у відповідь лиш простягала камінь!...
Був січень. Й потрібно було терміново за вказівками найбільш "великих" українських медиків, добиратись в Штати. Бо
на Україні ще таких методик не придбали. А похилу жінку вже більш ніж місяць без зупинку як боліла голова.
Відкладати політ неможна, бо час грає навпаки!
- Ось тримай, - в аеропорту проводжаючи маму наполягав син. Це Образок Пресвятої Родини! Він допоможе в будь-яку
годину!
- Ні, синку, ти що теж за ними! Відвертаючись від образка руками все розмахувала наче мухи відганяє жінка.
- Дивлюся дарма я тебе не контролювала так часто! Але як повернуся то розтолкую що й до чого! Бо це певне твої
друзі так тобі по наплітали, бачу. Бо більше і ніхто й не міг... Ти ж слухаєшся тільки їх... От батька вже переконала
а от ти дивлюсь що ростеш із розумом не так як треба!
- Мамо, що ви починаєте! - Знаючи характер мами син все одно намагався всунути образка до кишеньки у плащі! - це
оберіг, мамо! Ну візьміть! - наполягав.
Та мама усміхнувшись витягла із сумочки Домовика, та відповіла:
- Ось, Юро оберіг! І Він зі мною, береже і нашу оселю і нас! Якщо він зі мною то все буде гаразд! Не переживай!
Тай це ж літак, а не якась незрозуміла штука що може хто - зна де, приземлитись! Теревенила жінка все на своєму,
вже і не даючи синові слова вимовити.
Що той лиш встиг поцілувати в щоку маму, й літак закрив шасі, і незабаром рушив тай понісся в хмари.
І все було наче добре, та повертаючись до дому, сидячи в маршрутці, Юру охоплювало якесь доволі тривожне відчуття.
Він наче відчував що щось не так може відбутись... І навіть заспокоюючи себе маминими словами "Що все буде гаразд"
це відчуття чомусь не покидало.
А там високо заховавшись між пухкими хмарами, і справді було не так просто, літаючий об’єкт ні з того ані з сього
почав враз різко падати... І вже через годину всі канали зашуміли свіжою та неприємною новиною, - що розбився ТУ-1,
який лиш дві години був в повітрі, причини чи якісь хоча подробиці нікому не відомі...
А Софії Олегівні тим часом раптово потемніло у очах, а потім жінка відокремилась із свого тіла, й почала летіти в
якийсь доволі дивний тунель, що був схожий на печеру. Тільки зроблений чи-то із пластику чи із скла... Та яка
різниця взагалі?! Але дихати у ньому було все важче і важче... Лиш старості не було чути так, не боліли ноги а ні
руки, які ще пів віку тому простудила, ані голова.
Та враз все стало сіро-сіро, й політ припинився. А жінка впала у якесь помешкання. В якому було тихо-тихо.
Й обглядаючись в кожні боки враз опустила голову до низу, й побачила там вдалині людей які літали, але були всі
одіті в чорному.
- Де я? Збентежено промовила невіруюча жінка. - Це розіграш? Ау! Де я, ей ви! Літаючі люди, де яяяя! Хотіла хоч
в когось дізнатися нарешті куди приземлилась жінка. Та навкруги було так само тихо-тихо... От хто лиш говорив
крім неї це тільки власне відлуння! Витягла свій телефон набрала сина, чоловіка, проте мережа хоча є, а оператор
все твердить що номерів таких вже більше не існує...
- Ну й виставу придумали... Це напевне сон, або я й справді збожеволіла... Падала в паніку обурена жінка.
І вже мало не заплакала, та враз із-за плечей почула чиїсь голос.
- ...ти дома, донько моя!
Хто ви?... Різко озираючись запитувала знову Софія Олегівна.
А перед нею стояв суворий сивуватий чоловік, що чимось нагадав її місцевого суддю. Такої самої статури, невисокий.
Проте лише з хрестом в руках.
- ...ти що Бог? Якось жартівливо висловилась.
- Тебе ж не існує? Розводячи руками кепкувала жінка.
Та від погляду, оцього чоловіка, стареньку в піт аж кинуло.
- Я дав заповіді! Ти про них чула? Спокійно та водночас і суворо запитував цей чоловік.
- Ні, в мене їх не було. Зачервонівшись Софія Олегівна відразу опустила очі. І враз прокрутила у своїй пам’яті ще
коли була малою, як приїхала до бабусі, а та вчила її 10 заповідей та молитви... Але запам’яталися не всі...
Цієї миті жінці так стало соромно, що вже й годі було щось казати. Вона навіть слово мовити якесь боялась вже.
- Підійди сюди! Попросив цей чоловік, що не назвався навіть! Та запитати як його ім’я невіруюча жінка не насмілилась.
Лиш із цікавості, невпевнено зробила кілька кроків в інший бік. Отець відкрив віконце, та мовив:
- Подивися на будинок свій з гори, дивись як гарно там!
Поглянувши на це все, Софія Олегівна враз, наче забулась де дона і з ким, й так замилувалася, такою гарною
природою. Що й очей відвести не могла.
- Але гарно! Злапалась за голову, продовжувала про себе в голос говорити - Справжня весна, а аромат квіток не
зрівняється із запахом навіть най дорожчими парфумами. А їх стільки туттт... І то багато таких що й з роду не бачила,
а вона ж то взагалі квіткарка, й ще й яка! Адже на цьому як хвалилась всім що "зуби біла"! Й половину правди в цих
словах то було.
- нічого собі... Які ряснющі яблука, а он і такі самі груші... Не ввіривши своїм очам продовжувала бабця.
А Отець додав:
- Це лише частинка того що ти бачиш, на все інше я тобі очей не відкриваю ще!...
- ну але де це! Поясніть! Це що рай? Закидувала питаннями бабуся, мов мала дитини. - Я майже нічого не пам’ятаю,
останнє, як сідала в літак, оце і все!
Отець не посміхаючись все так же із не природною загадковістю продовжив:
- Це там де ти маєш жити, донько моя!
- Донько?! Повторила за Отцем бабуся. Але враз не стримавшися сплеснула в долоні.
- Я хочу туди! А коли можна?
Та Отець незважаючи на її емоції простягнув руку та показав на одну оселю що була розміщена за невеличкою обсадженою
квітками схожими на ромашки, горою.
- Ось твій будинок, в якому мала жити ти.
Й ставши на "п’ятки" жінка побачила що за горою було безліч таких гарних осель, що були дуже гарними... Проте в всіх
інших двері були відчинені, а в отій де вона має жити чомусь закриті на колодку...
- ... пане! Схвильовано звернулась бабця, даруйте - а чому моя закритий на колодку. Як мені зайти до середини?!
- В вас є ключ до моєї оселі? Якось наче вискочка промовила старенька.
А Отець чекаючи наче цього запитання, уточнив:
- Його ще не скував коваль!
- А коли скує? Хто він? Можна телефон до нього! Зажеврілася переживаннями ця жінка.
А Бог Отець поглянувши її у очі відповів:
- Він все життя кував ключа на іншу вулицю... І показавши пальцем на ту вулицю, що була справжнім пеклом де люди
кричали та вищали гіркими вересками й криками...
- Я стільки раз намагався навернути коваля! Та він не вірив...
- Ні, я туди не хочу! Впала втомлена з плачем на свої коліна жінка. - Божеее, прости... - вперше в житті промовила,
невіруюча грішниця.
І розкаєно почала каятись, й благати. Що хоче на ту вулицю!
- Подаруйте мені шанс! Я все виконаю Господи! Я чесно кажу...
Вона цілувала ноги Богу, та він був мов із хмар...
Проте Бог любить кожного із нас незважаючи на наші всі жорстокі й не жорстокі вчинки. І пожалів Всевишній, та
покликав Архангела Гавриїла щоби той приніс до Божого престолу книгу життя з бібліотеки. Що стояла на самій
нижній полиці. Й уважно їй протрактував:
- Ось слухай, Ти будеш бідна жінка, яка була схожа на тебе і зараз в комі, вона кує той ж самий ключ що ти.
Її вже час з землі прийшов... Але тепер її тіло твоє! Це твій шанс, і все залежить тільки від тебе! Добро плавить
ключ в колодку тих зачинених дверей! А зло продовжує виготовляти ключ у ту страшну та злісну вулицю!
- Я змінюся, змінюся, - ридаючи ощасливлено кричала жінка. Й підвівшись з колін вона й відправилась на світ у тіло
тієї жінки що лежала у реанімації.
Господь дуже добрий! Він дає нам завжди шанс! Та лиш не завжди ми його хочемо використовувати...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864315
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.02.2020
автор: Володимир Український