Землю ріднесеньку нігтями бабрав.
Скільки пов'язує з нею мене!..
З кручі дніпровської клепана баба
вдалеч мечем воріженьок жене.
Їй заважає одна тільки вада
йти висхідною, кайдани трощить:
наче хизується клепана баба
диким клеймом, що спаплюжило щит.
Баби всілякі є: ромові, скіфські,
ті, що в хустинках розводять плітки.
Клепану бабу вхопити за кіски
крилами можуть хіба літаки.
Форми — жаскі, переконливі, сталі.
Мов попередження: сонцю, не лізь!
Ні, не з каміння, не з тіста — зі сталі
в бабі насупився соцреалізм.
Індустріальна заманює зваба,
здалеку гіпнотизує роззяв.
Клепана ще й на язик наша баба.
Лиш на роботі базікать ніззя.
Навіть цариця дубів-баобабів
прагне тендітність відчути свою.
Десь — вечорниці. А клепаній бабі
дали меча і сказали: воюй!
Їй з парубійком (хоч раз в п'ятирічку!)
мріється теж закрутити "лямур".
Якось не встоїть — скипить, плюне в річку,
скочить у гречку й столичний гламур!
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863320
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.02.2020
автор: Олександр Обрій